У смутні часи Центральної ради і гетьманування Скоропадського Маркотун знаний був у керівних жовто-блакитних колах, як голова масонської ложі, до якої належали (незважаючи на суперництво на політичній арені) Павло Скоропадський та Симон Петлюра.
Пізніше майстер масонських справ відбув за океан, де одному лише йому відомими шляхами «встановив», що він не просто козачого роду, а ніхто інший, як нащадок останнього українського гетьмана графа Розумовського. Графським титулом спокусилася багата американка. Новоявлений претендент на український престол одружився з нею і відкрив кампанію проти Скоропадського, обвинувачуючи його в «узурпації трона».
Торжество Макогона-Маркотуна-Розумовського тривало, однак, недовго: в німецькій Сілезії виринув ще один нащадок Кирила Розумовського й подав до суду на Макогона за самозванство.
Гестапо й абверу цей балаган на кінець тридцятих років був уже не на руку. Підготовка походу на схід вимагала консолідації всіх антирадянських груп. Гітлерівці вирішили об'єднати білогвардійське козацтво у «Всекозачий союз». На чолі поставили колишнього похідного отамана Війська Донського — генерала Петра Попова, виписаного для цього з Америки.
З українських гетьманів гітлерівці віддали перевагу Павлу Скоропадському. Хоч він себе у вісімнадцятому цілком дискредитував на Україні, зате його вірність кольорам німецького інтервенціоністського прапора — не лишала сумнівів. А те, що ляканий і битий Скоропадський боявся українського народу, наче чорт ладану, ще міцніше прив'язувало його до гітлерівського воза.
Жовтоблакитники з табору УНР зчинили, було, галас і влаштували в Берліні сцену ревнощів: як же, мовляв, так? Адже фюрер обіцяв нам українську республіку під німецьким протекторатом, а тепер збирається звести на трон Скоропадського.
Та кожна з сторін — і монархісти, і «республіканці» дістали запевнення, що буде саме так, як обіцяно їй. Пізніше, як відомо, Гітлер скрутив по величезній дулі всім своїм найманцям. Але на той час оунівці й скоропадчики сподівалися, що їхня вірна служба буде винагороджена.
Клинченку-Козаченку доводилося тепер нашвидку вникати в усі деталі цієї багаторічної колотнечі.
Довести, однак, до кінця свої «лекції» Федорову не пощастило. Шифровка зобов'язувала Долла негайно відрядити Федорова з Козаченком до абверштелле Прага в розпорядження доктора Грубера — «референта в українських справах» — для участі в переговорах з гетьманом Скоропадським.
Вони знайшли Грубера в празькому ресторані «Завжел». Це був високий, худий чоловік у застебнутому на всі ґудзики глухому чорному костюмі й золотих окулярах, зовні схожий на лютеранського пастора з солідної парафії.
Грубер почастував їх сніданком. Розмова точилася навколо Польщі. Точними «місткими» запитаннями референт з'ясував, наскільки його співрозмовники обізнані з настроями різних кіл населення генерал-губернаторства, з їх ставленням до «третього рейху». Жартома поцікавився навіть, чи мають успіх у польського жіноцтва німецькі офіцери. Це був своєрідний екзамен на спостережливість, уміння аналізувати. А послухаєш — подумаєш: зустрілися друзі після довгої розлуки й поспішають обмінятися враженнями.
Десь за годину Грубер рішуче піднявся, розплатився. Всі троє вийшли на вулицю. За рогом чекала малолітражка «оппель-кадет». Доктор Грубер сів за кермо, Федоров — поруч. Миколі дісталося місце на задньому сидінні.
Мовчки проминули кілька вулиць. Нарешті «оппель» вискочив на обсаджену черешнями автомагістраль. Клин-ченко встиг прочитати написи на дороговказі: Прага — Моравська Острава. Отже, їхали на схід. Тим же курсом йшли довгі автовалки з мотопіхотою, торохтіли тупорилі міномети, м'яко котилися артилерійські системи. Узбіччями, здіймаючи пилюгу, повзли танки. «Спеціально завіз нас сюди для «натхнення» перед переговорами», — промайнуло в Клинченка.
Він угадав: саме з цього Грубер почав розмову.
— Розкажіть гетьманові й членам гетьманської управи, що бачили в дорозі. Дипломатично. Ніби між іншим. Але так, щоб зрозуміли: на Західному Бузі й Сані фюрер не спиниться.
— Чого маємо добиватися на тих переговорах? — зацікавився Федоров.
— Звичайно, не українських військових формувань. Навряд чи гетьман нашкрябає хоч одну дивізію. Та й до чого вона? Його сердюків та синєжупанників старше покоління на Україні згадує без захоплення, хлібом-сіллю не зустріне. Та гетьманська управа веде до Цього часу облік колишніх кадрів «Варти» [*
— А де ж тут інтерес гетьмана? — вставив слово Клинченко. — Заради чого він має ділитися з абвером своїми «підданими»?
