— Ого! Я не знав, що матиму знайомого з таким довгим титулом.
— От бачите, як багато білих плям і плямочок у вашій підготовці. Це речі, які правовірному українському монархістові треба знати з пелюшок. А втім, коли ви гойдалися в колисці, цього титулу Скоропадський ще не мав. Він присвоєний йому дев'ятсот двадцять сьомого року в Мюнхені на з'їзді німецьких, англійських та угорських монархістів. Це, між іншим, посварило ясновельможного з деякими його друзями з оточення великих російських князів — претендентів на престол Романових, Нагадавши Скоропадському його колишню близькість до царського двору, вони звинуватили його в «невдячності до благодійників». А втім, це вже не наш клопіт. Нині, як вам відомо, йде консолідація всіх антибільшовицьких сил під егідою свастики. Фюрер кожному вкаже його місце. Повернімося, однак, до наших справ…
Звивисті, невідомі стежки — дороги розвідника. То вибоїсті, наче схвильоване море, то бездоганно гладенькі, як автострада. Не думав, не гадав Микола Клинчен-ко, що через три місяці після розмови з Федоровим у поїзді Прага — Берлін, він сидітиме в одній з кімнат Одеського обласного управління НКВС і спокійно, в повній безпеці, відкритим текстом складатиме звіт Центру про свої зустрічі на Алоїзенштрассе.
Заглянемо в цей, колись цілком таємний документ, щоб продовжити нашу повість.
З журналістською спостережливістю і чекістською "Проникливістю автор звіту повідомляв:
«…У Берліні Федоров зателефонував на віллу гетьмана. Невідомий, назвавшись черговим ад'ютантом, відповів:
— Про ваш приїзд відомо, ласкаво прошу прибути.
Видно ті самі особи з абверу чи відомства Ріббентропа, які оповістили гетьмана про нашу появу в столиці рейху, прислали за нами в готель авто. Номер машини на Алоїзенштрассе знали. Бо як тільки ми підкотили до світло-зеленої, білим облямованої брами, вона розчинилася. Тим часом, за моїми спостереженнями, вілла пильно охороняється й увійти сюди сторонній людині без дозволу неможливо.
Хтось із гетьманської охорони повів нас алеєю углиб невеликого парку, де в оточенні квітників стоїть двоповерховий будинок.
Вілла — власність Скоропадських. Зі слів Федорова, добре поінформованого навіть у майнових справах гетьмана, він тримав значну частину своїх капіталів у швейцарських банках. Великі цінності, награбовані на Україні за короткочасне своє гетьманство, зумів Скоропадський переправити за кордон дипломатичною поштою.
Вілла була куплена після втечі з України майже за безцінь, бо переможену Німеччину вже тримала за горлянку інфляція.
— Отже, ваш улюблений носій гетьманської булави, — в'їдливо констатував Федоров, — виявився далекоглядним лише в справах власної кишені. Аристократ, а в грошових справах спритніший за крамаря.
Ад'ютант привів нас до вітальні на другому поверсі, обставленої меблями в стилі українського барокко й прикрашеної килимами та паласами. На одній із стін — колекція дорогоцінних витворів запорозьких зброярів сімнадцятого й вісімнадцятого століть.
Просиділи ми тут досить довго, а його ясновельможність усе не з'являлася.
— Набиває собі ціну, — люто, але все ж пошепки, пояснив мені мій супутник. — Пиха, окозамилювання — його стиль. Хоч би ця вітальня: вона призначена для гри на національних почуттях. Інші кімнати умебльовані з допомогою віденських фірм наймодерніше. Говорить гетьман українською мовою лише трохи краще, ніж я ірокезькою. З членами своєї сім'ї — німецькою або ж російською…
Федоров замовк, бо на сходах почулися кроки й поріг вітальні переступив секретар гетьмана Скоропис-Йолтуховський. Незабаром завітав і сам Сергій Шемет, який грає при місцевому «дворі» роль міністра закордонних справ. Через нього йдуть «дипломатичне» листування й переговори з гітлерівцями та російськими монархістами.
Шемет засипав мене запитаннями. В них відчувалося явне недовір'я до мене і до всього, що я розповідав про Україну. Власне, наш діалог був не розмовою, а допитом. Це вловив і Федоров, хоч українську мову знав далеко недосконало. Доки я роздумував як мені бути: зробити вигляд, що ображений такою недовірою, чи терпляче відповідати й переконати «міністра», що я палкий монархіст, Федоров дав мені наочний урок того, як абверівці поводяться з гетьманцями, навіть у високих сферах. Безцеремонно перебивши Шемета на півслові, роздратовано кинув:
— Сергію Михайловичу, ми не такі багаті на час, щоб двічі робити ту ж саму справу.
— Про що це ви, пане Федоров? — Ви допитуєте мого колегу: вас гнітить думка: «А що коли раптом він підісланий більшовиками?!». Заспокойтеся: гестапо ганяло його по всіх семи колах пекла. До того ж пан Козаченко працівник абверу. Сподіваюсь, цього досить для вашого спокою!
— На одвертість відповім одвертістю: повідомлення нашого дорогого гостя про існування в Києві гетьманської організації все ж здається мені сумнівним. У нас ніяких відомостей про неї немає. Чи не перебільшує, м'яко кажучи, пан Козаченко у своєму твердженні, що він зумів об'єднати прихильників гетьмана? Повторюю: ми досі нічого про київську організацію не чули.
