— Лейтенант Козаченко! Ви переходите в розпорядження штурмбанфюрера Фрідріха. Поїдете з ним, куди накаже, і допоможете підібрати для абверштелле Краків людей з колишніх випускників розвідшколи в Бескидах. Ви їх добре знаєте. Привезете сюди чи до іншого пункту, де наша частина перебуватиме на той час.
– І все ж дозвольте запитання, гер майор.
— Якщо воно не стосується причин нашої можливої передислокації.
— Ні, я тільки хочу спитати: невже хто-небудь з них уже повернувся? Адже всіх випускників школи вирішено було заслати на Радянщину?
Далекоглядність Долл вважав чи не найголовнішою своєю якістю. Тому, незважаючи на присутність штурмбанфюрера, якого не любив і навіть побоювався, пустився в теревені.
— На щастя, не всіх. Лишилося їх, правда, небагато. Пам'ятаєте мої суперечки з Катценбахом, мої поради не перекидати відразу стільки агентури через кордон, щоб не привертати уваги радянської контррозвідки? Мене не послухались. Докоряли, що я переоцінюю таємну службу більшовиків. А що вийшло? Тільки посипалися наші, мов ті переспілі груші, через рубіж, як радянські прикордонники їх тут же підмели. Добре, що хоч дехто з того випуску по цей бік лишився. З них і доберете здатних стати інструкторами нових розвідшкіл.
— Де ж вони, ті люди?
Бізанц тим часом уже підвівся, глянув на годинник і попростував до виходу. Відповіді на запитання Кли-ниченко не дістав.
У дворі на них чекав чорний «мерседес».
— Гер штурмбанфюрер Фрідріх, бачу, що обидва мої вчителі — і ви, і майор Долл — усе ще вважайте мене хлопчиськом. Деякі мої запитання лишаються без відповідей. Чи не везете ви мене знову до «Гілети» для продовження освіти?
– Іронізувати в службових розмовах — право старших. Але на знак того, що я не гніваюся на вас, скажу: можете звати мене — штурмбанфюрер Бізанц. Це мов справжнє прізвище. Для тих, кому довіряю. При сторонніх я просто гер штурмбанфюрер. Зрозуміло?
— Яволь!
— От і добре. Можу ще сказати: на вас чекає довга й цікава подорож.
— На схід?
— Навпаки! Дивіться, куди ми прямуємо.
На стрілі дороговказу, що промайнув справа, стояло: «Бреслау» [*
— Забарилися… Пізно вибралися… Можемо не встигнути, — скиглив усю дорогу Бізанц і квапив шофера: — Швидше! Швидше!
І все ж довелося спинятися: на обід, два рази міняти скати. У Вроцлав дісталися, зрештою, пізно вночі. До Лігниця, куди так рвався штурмбанфюрер, лишалося ще години дві їзди. Водій не насмілювався скаржитись на втому. Але й без того видно було, що він куняє.
Микола запропонував переночувати в готелі. Та Бізанц погодився лише на двогодинний перепочинок у машині.
Ледь зажеврів небосхил, «мерседес» почав знову заглинати кілометри. Десь позаду лишився вже й Лігниць. Стрічка шосе пішла лісом, забігла між скелясті горби. Микола не помітив, коли вони з автостради перескочили на вузьку асфальтовану дорогу. Попереду, в долині, за-тиснутій горбами, лежало селище чи малесеньке місто з гостроверхими дахами.
— Нойхаммер, — повідомив своїх супутників штурмбанфюрер.
«Он як!» — подумав Клинченко. Назву цього селища — одного з опорних пунктів абверу — йому доводилося чути. Та побувати тут не випадало.
Не дуже пощастило й нині. В цьому Микола переконався, коли вони проминули браму, висічену в мурі з червоної цегли. Далі лежав квадратний плац. На ньому метушилися солдати й офіцери у формі вермахту, виносили з будинку, схожого на казарму, різноманітне військове майно і вантажили в автомашини, що стояли довгою валкою. Окремі автомобілі мали на причепі легкі протитанкові гармати. З кузовів інших дивилися в небо стволи зенітних кулеметів.
Клинченко встиг помітити, що на кожну гармату припадало кілька повних боєкомплектів. Міни до ротних і батальйонних мінометів, патрони до гвинтівок і автоматів теж вантажено за нормами бойовими, а не навчальними. Тут було до тисячі озброєних людей. Команди віддавалися німецькою мовою, а говорили між собою солдати й унтери суржиком української, польської та німецької.
Щоб краще все оглянути, Микола вирішив зайти до будинку штабу, куди ще хвилин з двадцять тому пішов Бізанц, наказавши чекати його в машині. «Скажу, що зголоднів і шукаю якогось буфету», — придумав Клинченко пояснення своєї непосидючості. Покликав з собою і шофера.
Та лише зробили вони кілька кроків у напрямі штабу, як побачили штурмбанфюрера. Він ішов їм назустріч у супроводі якогось обер-лейтенанта. Бізанц і незнайомий офіцер спинилися. Есесівець гукнув, щоб солдат повертався до машини, а лейтенант прямував до них.
— Оберлендер, — керівник легіону «Нахтігаль», — від рекомендувався незнайомий після того, як вони з Клинченком відкозиряли один одному.
