Клинченко більше не розпитував. Ще до знайомства з «Нахтігалем» чув, що тут, у районі Нойхаммера, формується й диверсійно-розвідувальний батальйон «Бергман» [*
Власне кажучи, з нагоди проникнути в ще одне з таємних формувань абверу — можна було тільки радіти, якби не потреба якнайшвидше передати Центрові про «Нахтігаль» і його термінову передислокацію до кордону. Думка про зустріч з Оберлендером не давала спокою. Автоматично ведучи машину, Клинченко не помічав навіть чудових краєвидів, які перед ним розкривалися. По праву руку, хоч трохи й здалека — величезною зеленою кучерявою шапкою гсромайнула гора Вєлькі Сова і дорога пішла вздовж мальовничих берегів Світави.
За Брно перетнули кордон з Австрією і поруч з магістраллю потяглася швидкоплинна Морава.
Напитися кави у Відні Бізанц не дав. Наказав їхати ще далі на південь. За якусь годину, біля Вінернойштадта, він сам сів за кермо. З автостради, як і там, під Лігніцем, з'їхали на шосе. Штурмбанфюрер вів машину рівно й впевнено, як людина, що потрапила сюди не вперше.
Нарешті, дорога вперлася в старовинну ковану браму.
— От і шльос Забверсдорф, — з полегшенням сказав Бізанц, простягаючи свої документи двом цивільним, які наче з-під землі виросли коло «мерседеса».
Нашвидку повечерявши, подорожні розійшлися по відведених їм кімнатах.
Клинченкова низьким своїм склепінням схожа була на каземат. Виходило, шльос Забверсдорф — замок не тільки за назвою, а й справжня фортеця, що свого часу витримала, можливо, не одну облогу. Кому вона служить нині? Він вирішив піднятися з ліжка якнайраніше і все обдивитися.
З цією думкою заснув.
Прокинувся від пронизливого виття сирени. За дверима, в коридорі, гупали кованими чобітьми десятки ніг. Чути було гомін, уривчасті голосні команди.
Виглянув у вікно. Надворі ледь почало сіріти. Похапки одягся й вибіг на плац. Тут уже шикувалися солдати. Одразу визначив: чотири роти. Отже, як і в Нойхаммері, — посилений батальйон. Озброєння — гвинтівки. Тільки унтери мали автомати.
Під ліхтарем, біля високого флагштока купчилися офіцери. Серед них стояв і Бізанц. Клинченко поспішив до гурту. Підійшовши ближче, здивувався: уніформа в офіцерів і солдатів була хоч і звичайна, вермахтівська, пілотки на місці кокарди мали не орла, а тризуб. Зліва на грудях вояки поначіпляли щось на зразок бантиків з жовто-блакитної стрічки.
— Відрекомендую вас пізніше, церемонія вже починається, — прошепотів штурмбанфюрер.
— Яка?
Відповісти Бізанц не встиг. Командир батальйону скомандував: «На прапор, струнко!» і по мотузці, прив'язаній до флагштока, повільно пішло вгору полотнище: павук-свастика в білому колі на червоному тлі. Серце Миколи залила лють. Ось уже рік жив він серед гітлерівців, а все ніяк не міг звикнути до того фальшивого поєднання: червоний прапор і свастика. Вони були такою ж протилежністю, як життя і смерть, воля і рабство, щастя і горе…
Навколо залунало: «гох!», «слава!». Очі присутніх проводжали ще одне полотнище. На цей раз жовто-блакитне. Коли воно, піднявшись, зависло під свастикою, штурмбанфюрер вигукнув:
— Хай живе самостійна Україна!
— Хайль Гітлер! — дружно загаласували вояки. Аж от запанувала тиша. Командир батальйону — колишній офіцер петлюрівської, потім польської і, нарешті, гітлерівської армії — майор Побігущий пояснив причину надраннього збіговиська:
— Солдати! Дивізії вермахту годину тому перейшли німецько-радянський кордон! Війна почалася! Наша давня мрія близька до здійснення! Під знаком свастики й тризуба повернемося, нарешті, в домівки свої. Проголосимо ж у присутності наших старших товаришів — ні мецьких офіцерів — славу людині, яка дає; нам цю можливість. Хайль Гітлер!
— Зіг хайль! — натреновано залементували навколо.
