— Вибачте, пане отамане, — опустив очі Гупало. — Вибачте, не подумав. Я ж не від того, щоб чавити червону мерзоту. Але треба робити так, щоб це не окошилося на безвинних.
— А ми з тобою винні? — гостро спитав Загородній.
— Ми вояки, знали, на що йдемо. А зараз, поки все з'ясується, я закликаю до обачності.
— Що з'ясується? — ще різкіше спитав Загородній.
— Становище за кордоном, — сказав Гупало.
— За яким кордоном?
— За тим, де наш головний повстанчий штаб.
— Срать я хотів на такий закордон з високого дерева! — скипів Загородній. — Ти й досі не втямив, хто ми для них? Одного не можу второпати: якщо Петлюра з Тютюнником уже не збиралися вертатися в Україну, то чому ж вони, такі розумні, не передали свої повноваження комусь іншому? Невже у них там не знайшлося людини, здатної керувати боротьбою отут, у своєму краї, а не давати вказівки з чужого болота? Я вважаю, це злочин! Злочин, за який вони мусять відповісти…
— Тпр-р-ру! — перебив його Гупало. — Ми далеко заїхали.
— Це я далеко заїхав? — і далі паленів Загородній. — Це я закликав вас до саморозпуску? Чи ті, що возили курвів у хвешенебельних вагонах? А може, й зараз сидять із ними в загранишних рестораціях…
— Годі вам, — втрутився я в суперечку. — Спершу наведімо лад між собою. Аби менше сваритися, нам потрібне підпорядкування одному отаманові.
— Навіщо? — здивувався Гупало. — Зараз доведеться діяти невеличкими групами.
— Все'дно мусимо мати єдиного зверхника, — сказав я. —
Для дисципліни й узгодження дій.
Щодо тактики боротьби, через яку завелися отамани, то я всією душею був на боці Ларіона. Тому відразу сказав, що на час перебування в Холодному Яру та Чорному лісі підпорядковуюся отаману Загородньому.
Гупало для годиться трохи покрутив носом, почухав корінець оселедця, та потім також зголосився підлягати Загородньому, навіть якщо той зараз накаже засолити на зиму сто діжок червоноголової капусти.
Тоді ми ще не знали, що до Єлисаветграда вже прибули командувач Чорноморської повстанчої групи, полковник Армії
УНР Гамалій та його начальник штабу Завірюха — прибули для організації загального повстання і вже шукали до нас найкоротших стежок.
Законспірувавшись у Єлисаветграді на приватних квартирах, вони без поспіху, без метушні розпочали поступове налагодження зв'язків із місцевим підпіллям, з надійними, перевіреними людьми, які б вивели їх на отаманів Холодного Яру та Чорного лісу. Збіглося так, що насамперед вони вийшли на Гупала. Денис мав доброго приятеля Миколу Сильвестрова — сина лісника, який не раз ставав у пригоді повстанцям, і ось цей Сильвестров сказав Гупалові, що з ним хочуть зустрітися полковник Гамалій та сотник Завірюха.
Гупало погодився, але сам призначив день, годину і місце зустрічі — становище вимагало студити й на холодну воду, бо невідомо ще, хто там, звідки і з чим приїхав. Гупало сказав, що ждатиме їх у Чорному лісі на такій-то грабовій просіці о сьомій вечора. Нехай Сильвестров сам проведе їх і покаже дорогу, — при цих словах Гупало поклав руку на ефес кавалерійської шашки і так виразно подивився на свого приятеля, що той зрозумів: у разі провокації його голова покотиться першою.
Надвечір Гупало заховав у грабині двадцять козаків напоготівлі (серед них були і його рідні брати Іван та Степан), а сам у супроводі двох охоронців рівно о сьомій рушив верхи на цибатому жеребцеві до просіки. Ще не доїхав до умовленого місця, як побачив трьох верхівців — Миколу Сильвестрова і двох чоловіків у червоноармійському виряді. Гупало зупинився, зняв із плеча австрійського карабіна (його охоронці Мартин
Дорошко та Федір Момса зробили це ще раніше) і, дарма що впізнав Миколу, гукнув сердито:
— Хто такі? Спішитись і покласти зброю на землю!
— Свої! — озвався Микола. — Може, ти ще накажеш і нам самим полягати?
— Покладіть зброю! Я кому сказав?
Коли наказ було виконано, Гупало виїхав на просіку і зіскочив з коня.
— Кажіть, що хотіли!
Перш ніж знайомитися, він дістав із кишеньки срібного годинника на простенькому ланцюжкові, подивився, кивнув сам собі: мовляв, ага, приїхали вчасно, бо якби запізнилися, то ніякий дурень вас тут не ждав би. Потім звів погляд на незнайомців: один із них, зодягнутий, як продзагонівець, у бруднозелену форму, дивився на Гупала з такою щирою цікавістю і захопленням, що йому стало ніяково. Гість мав біле обличчя (відразу видно, що не лісовик), трохи видовжене, мовби здивоване, та водночас уважне і чемне.
— Сотник Завірюха, — міцно потис він Денисові руку.
Гупало у відповідь не назвався, лише кивнув і перевів погляд на другого: ага, якщо то Завірюха, то, виходить, оце перед ним і є полковник Гамалій. Його обличчя видалося Гупалові навіть знайомим, і справді — у другому гостеві Денис раптом упізнав… Ялисея Лютого, з яким у 20-му воював у Степовій дивізії Костя Блакитного. Гупало знав, що тепер Ялисей має свій загін, гуляє біля Кривого Рогу, проте аж ніяк не сподівався побачити його в ролі полковника Гамалія.
— Ні-ні, Денисе, я не командир Чорноморської групи, — сказав Ялисей, побачивши, як здивувався Гупало. — Полковник
