Гамалій сьогодні не зміг приїхати. А я супроводжую сотника
Завірюху, щоб ти не мав підозр.
Таке пояснення не сподобалося Гупалові. Хоча він добре знав
Миколу Сильвестрова і Ялисея Лютого, сповна не вірив нікому: люди зараз скурвлюються на очах і ще не такі потрапляли в чекістські тенета. Ну, і знов-таки — домовлялися так, а вийшло
інакше — замість Гамалія приїхав його заступник Завірюха. Ні, це Денисові було не до шмиги.
— Бачу, ти нам не радий, отамане, — сказав Лютий. — Невже не довіряєш?
— Я не отаман, — набурмосився Гупало.
— Як не отаман?
— Я тепер Гупало-Гарасько і лише тимчасово очолюю загін.
— Он як! — Лютий здивовано подивився на Сильвестрова, мовляв, а це що за новина? Той тільки знизав плечима. — А кінь у тебе отаманський!
— Прикупив у начальника Знам'янського гарнізону, — Гупало трохи пом'якшав, згадавши, як «купував» жеребця.
— А самого начальника спровадив до небесної канцелярії? — весело спитав Лютий.
— Ні, там його не прийняли. Віддав звірині на вечерю.
— Молодець! А ще придурюєшся, що ти не отаман. Ми, Денисе, прийшли до тебе не ляси точити. Настала година, якої ми всі не могли діждатися. Веди нас до загону, сотник Завірюха має серйозну розмову.
— Справді, — озвався Завірюха, котрий досі чемно мовчав. —
Ми гаємо час.
— Не метушіться, — остудив його Гупало. — Вам немає куди поспішати, бо ще невідомо, чи я вас випущу з лісу.
— Ваша обережність заслуговує схвалення, — сказав Завірюха.
— А як інакше? Я вас не знаю і вам не вірю. Так що вибачайте.
— Хіба вам друзі не пояснили?
— У мене немає друзів, — одрізав Гупало.
— Ну, це вже занадто! — спохмурнів Завірюха. — Або ми їдемо до загону, або повертаємо голоблі назад.
— Ні, сядемо і поговоримо тут, — наполіг Гупало. — Як маєте що сказати, то я послухаю. А як ні — тоді ще подумаю, в який бік вам повертати голоблі.
Гупалові охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса, які сиділи на конях, тримаючи рушниці навпереваги, весело переморгнулися: оце по-нашому!
Гупало кивнув їм, щоб зоставалися на місці, а сам відвів гостей убік, де вони повсідалися на землю. Виявилося, що Завірюха таки мав що сказати, і невдовзі отаман відтанув. Сотник дедалі більше викликав у нього довіру, бо говорив мовби вустами самого Гупала, говорив про те, що давно у всіх накипіло на душі.
Казав, що ми маємо останній шанс підняти повстання проти московського окупанта по всій Україні, але для цього потрібна єдність усіх повстанчих і підпільних сил під одним проводом.
Наші збройні сили, які тепер за кордоном, казав Завірюха, прийдуть сюди великою потугою. Із-за Збруча виступить щонайменше тридцять тисяч вояків трьома групами: генерал Безручко поведе частину війська на Київ, генерал Удовиченко — на Одесу, Тютюнник на чолі кінноти вирушить між двома арміями на Холодний Яр і зробить його центром загального руху.
Але до того, казав Завірюха, ми здатні власнимй силами підняти велике повстання, тільки для цього потрібні послух і дисципліна. Треба зібрати всі загони в єдиний кулак, викорінити самочинство, негайно провести з'їзд усіх отаманів, узгодити дії і призначити дату загального виступу.
Почувши про з'їзд усіх отаманів, Гупало знов насторожився.
Діло, звичайно, добре, але й непросте. Може, це каверза чекістів?
— З якими отаманами можете організувати нам зустріч? — спитав Завірюха. — Наступного разу неодмінно буде й полковник Гамалій.
— А хто вас цікавить?
— Загородній, Чорний Ворон, Голик-Залізняк…
— Я спробую зв'язатися з ними, — обережно сказав Гупало.
— А на коли планувати зустріч?
— Не раніше як через тиждень. Я дам знати через Миколу.
За розмовою Гупало не помітив, як смеркло, тож, коли Завірюха дав йому письмовий наказ командувача Чорноморської повстанчої групи (виведений від руки на аркуші у клітинку), він уже не міг його прочитати і сказав, що зробить це в таборі біля вогнища.
