Потроху, з вечора в вечір, блокнот мій заповнюється. Не розлучаюся з ним ні вдень, ні вночі; так боюся його загубити, а коли полечу вже додому, то не засуну його ні в сумку, ані в рюкзак, а сховаю в кишеню. Вдома ж покладу в письмовий стіл, де він понад два роки й пролежить. І я згадуватиму про нього щоразу, сідаючи працювати. Але не діставатиму: ще не час, не пора, ще не визріло. А коли врешті засяду працювати над повістю і прочитаю записане, то з жахом відчую, що мені забракне деталей. Отих найдрібніших, найменш, на перший погляд, важливих, без яких неможливе справжнє письмо: це все одно, що вишивати рушник однією лиш голкою, без кольорових ниток.
У відчаї я зателефонував у Душанбе Анатолієві: чи не приїде він у відпустку на Україну? (Відпустка у нього, як у більшості геологів, завжди припадає на зиму).
Ні, не приїде: готуватиметься здавати кандидатський мінімум. Якщо я не заперечую, то може-мо зустрітись у Москві. Його викликають у «Кварцсамоцвіт».
— Якщо хочете помилуватись на московських дівчат, то беріть квиток на літак!
Він там, на Памірі, давно забув, що можна кудись добратися поїздом.
І я поспішив придбати квиток на Москву, хоч дівчата мене найменше цікавили. Вже зібравсь і за якихось п'ятнадцять хвилин мав їхати на вокзал, коли озвалась міжміська:
— Вас викликає Душанбе.
Анатолій!
— Ви придбали квиток на Москву?
— Взяв. А що? — В мене ворухнулась тривога.
— М'який чи купейний?
— Купейний...
— Жаль, що не м'який.
— Та в чім справа, біс вас візьми?!
— Справа в тім, Анатолію Андрійовичу, що квиток доведеться здати. Я в Москву не лечу.
— Ви жартуєте?
— Які там жарти: у мене син народився!
— А ви не могли мене попередити? — заревів я у трубку.— Ви оце щойно дізнались, що у вас має народитися син?!
— Вгадали, Анатолію Андрійовичу! — пролунав радісний голос.— Тож не дуже мене там лайте...
— Лаяти!..— Я задихавсь від обурення.— Та вас кислим молоком треба розстрілювать!.. Каймаком!.. Кумисом!.. Кефіром!..
— Нічого не вийде: не долетить!
В трубці клацнуло, глузливо запікало.
Ну ж Анатолій!.. Ну ж негідник!..
Сердився, лаявсь, проклинаючи ту хвилину, що зв'язала мене з оцим чортом безрогим, а в душі
уже знав, що мені лишилось одне: летіть у Душанбе.
Він був ні вражений, ні здивований несподіваною моєю появою: зустрів мене так, наче я не з Києва, а заскочив з сусіднього парадного.
— Хо, Анатолій Андрійович!
