Руки не подав — руки були зайняті: з довгастого пакунка виглядало ще як слід не сформоване личко, що обіцяло в майбутньому стати ще однією копією Анатолія.
— Заходьте до хати!
По всій кімнаті, як прапори під час свята, маяли розвішані пелюшки. Пелюшок було стільки, що в них можна було сповити всіх немовлят Таджикистану.
— Це все він,— пояснила дружина Анатолія Елла.— Поки лежала в лікарні, встиг пограбувати всі магазини.
— А що розмінюватись! — Очі Анатолія нестримно сміялись.— Ми на дрібні не рахуємо. Ми себе ще покажемо! Дайте лишень підрости!
— Ну, осідлав свого коника! — махнула Елла рукою.— Ти б краще замість того, щоб хвастатись, подав стілець Анатолію Андрійовичу. Він же натомився з дороги.
— Анатолій Андрійович? Та він семитисячники брав — ніскільки не втомлювався!
Анатолій лишивсь Анатолієм: весело наїжачена густюща чуприна, зблиски глузливі теренкуватих очей. І ті ж обвітрені губи, до яких навіки пристала високогірна смага.
Того дня так і не могли приступити до справи: вся увага Анатолія була прикута до крихітної істоти, навіть тоді, коли Елла брала її годувати. І я, домовившись, що ми зустрінемося завтра, поїхав до себе в готель.
І от ми удвох, тільки тепер не в наметі, а в номері. П'ємо чай, і Анатолій, наче знов на Памірі, наче він оце щойно повернувся з маршруту, пере-вдягся, умився, покінчив з усіма службовими справами та й нарешті сів до нашого саморобного столу... Анатолій традиційно запитує:
— Так на чому ми зупинились, якщо не секрет?
Я розкриваю блокнот і терпляче пояснюю, що
треба починати спочатку. Кажу йому про деталі, яких мені так забракло, без яких моя розповідь почне задихатись, як людина без кисню. Анатолій кива головою: це порівняння йому близьке й зрозуміле.
— Що ж, давайте спочатку.
На мить прорвалися хмари, зблиснуло небо.
— Гляньте, як чум!
Вулкан і справді нагадував чум.
