Майн Рід
Вершник без голови
© Thomas Mayne Reed, 1866
© В.Митрофанов (переклад з англійської), 1993
Джерело: М.Рід. Вершник без голови. К.: Веселка, 1993. 544 с.
Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.narod.ru), 2004
Kоректура: rastiz, 2010
Техаський олень, що заліг на ночівлю серед прерії [1], раптом прокидається, розбуджений тупотінням кінських копит.
Він не залишає свого лігва, навіть не одразу зводиться на ноги. В цих місцях, де він почуває себе господарем, живуть і дикі коні, що мають звичай пастися ночами. Він тільки підводить голову й, виставивши роги над високою травою, дослухається, чи не почує знову того звуку.
Аж ось кінське тупотіння долинає знов, але цього разу в ньому чути й щось нове. Це - дзвін металу, лункі удари підків об каміння.
Зачувши цей звук, такий промовистий для його вуха, олень миттю змінює поведінку. Підхопившись зі свого лігва, він мчить прерією навскач, а тоді спиняється, щоб подивитись назад, на того, хто порушив його сон.
В ясному світлі місяця, що лине з південного неба, він упізнає свого найбезжальнішого ворога - людину. Вона наближається верхи на коні.
Гнаний інстинктивним страхом, олень уже ладен тікати далі, та щось у цьому вершнику - якийсь неприродний вигляд - змушує його прикипіти до місця.
Торкаючись тремтливими стегнами вершків високої трави та обернувшись назад, він невідривно дивиться на непроханого гостя, і в його великих карих очах відбиваються водночас страх і подив.
Чому ж олень так довго не зводить очей з коня та вершника? Кінь як кінь, чудова тварина,- засідланий, загнузданий, з усіма належними прикрасами на збруї. Усе в нього на місці, нічого йому не бракує, ніщо не може викликати подиву чи тривоги. Ну, а вершник, людина? Е, стривайте! От із ним таки щось негаразд, щось у ньому незвичайне й моторошне - чогось йому бракує!
О небо! В нього ж немає голови!
Навіть нерозумна тварина здатна це помітити, отож, подивившись ще якусь хвилю зляканими очима, не в змозі збагнути, що то за химерна потвора глузує. з його оленячої уяви, охоплений жахом олень знов кидається навтіки й спиняється лише тоді, коли, перепливши річку Леону, залишає те страхіття аж ген за бистрою її течією.
А тим часом вершник без голови, анітрохи не зважаючи на сполоханого оленя - навіть не помітивши ні його самого, ні його панічної втечі,- їде собі далі.
Він теж простує до річки. Та,на відміну від оленя, начебто нікуди не квапиться, а посувається вперед тихою, повільною ступою, безгучно, мов на якійсь урочистій церемонії.
Скидається на те, що він увесь поринув у задуму,- бо зовсім попустив поводи й не перешкоджає коневі раз у раз скубати траву по дорозі. Та й ні словом, ні порухом не поганяє його вперед, коли той, наполоханий дзявканням койота [2], спиняється, задирає голову й злякано хропе.
Як видно, ним цілком заволоділо якесь глибоке почуття, і жодна звичайна подія не може привернути його увагу. А що то за почуття - цього він не виказує ні словом, ні звуком. Переляканий олень, власний кінь, луговий вовк та ще опівнічний місяць - оце й усі свідки його мовчазної задуми.
Плечі вершника загорнуті в серапе [3], поли якого під подувами вітру відхиляються і відкривають частину його тулуба; на ногах у нього високі гетри з ягуарової шкури; маючи такий надійний захист від нічної роси й тропічних злив, він їде вперед, мовчазний, як зорі, що сяють над його головою, байдужий до всього, як цикади, що сюрчать у траві, як нічний вітрець, що ворушить поли його серапе.
Нарешті щось начебто пробуджує вершника від задуми, і його кінь наддає ходи. Струшує головою, радісно ірже і, витягши шию та роздувши ніздрі, мчить клусом, а потім учвал. Та причина цього лише одна: кінь зачув, що близько річка.
Він не спиняється, аж поки не заходить у воду так глибоко, що бистра течія хлюпає йому в боки й сягає до колін вершникові. Тварина жадібно п'є, а напившись, перепливає на той бік річки й жваво піднімається схилом берега.
Нагорі кінь зупиняється, так ніби вершник дає йому час обтруситися. Лунко бряжчать стремена і збруя: здається, то гуркоче грім у хмарі нічних випарів, білих, як бризки водоспаду.
Та ось із цієї світної хмари виринає постать вершника без голови. Він знову простує вперед. Кінь, тепер уже начебто керований острогами й поводами, більш нікуди не збочує, а біжить прудко і впевнено, ніби ця дорога йому давно знайома.
Попереду аж ген до обрію розкинувся відкритий простір прерії. На тлі ясно-синього неба видніє темна постать, схожа на потворного кентавра; поступово віддаляючись, вона зрештою зникає з очей у примарному місячному присмерку.
Проміння полудневого сонця лине з ясного блакитного неба на неозору рівнину Техасу десь за сотню миль від старовинного іспанського міста Сан-Антоніо-де-Бехар. Аж ось серед цього золотого сяйва виникає низка предметів, що ніяк не пасують до навколишнього краєвиду, бо виказують присутність людей там, де немає і знаку людських осель.
