Вони сидять за столом,поклавши перед себе жилаві руки:ось сухі і нервові — мамині,ось татові — важкі, наче гирі,сидить сестра — таємнича усмішкасновигає її непевним обличчям,усміхаючись, вона думає про своє.Маленька племінничка шестилітнянавдивовижу відкритим поглядом,пласким, як медуза,по черзі приліплюється до брата,матері, тітки,сидить мій син,вибавляючись наостанокувагою присутніх,купаючись у ній,як у розкошах.— Час, — каже татоі помалу підводиться з-за стільця,мамине обличчя тьмянішаєнікому зачепитисянізащо.В кишені я маю телеграму,що через чотири годинилітак прилетить до Жуляні я почуюнайрадісніше й найздивованіше«таточку»щасливий крик дитинчати,не призвиклого до життьових перепадів:вогню й морозу,ночі й дня,радощів й горя(скільки то йому треба щеобірвати натужних жил,аби збагнути різницю).В кишені я маю телеграму,і, вправний режисер,примушую рухатисьсвоїх рідних далеких дорогихтак, як мені заманеться.Я торжествую, маленький бог, —окрім телеграмив кишені в мене літак,дружина з усіма дорожніми бебехамиі син принишкло-грайливий,як довірливо зайча.Я насолоджуюсь набутою певністю,адже протягом трьох годин чеканняя можу бути певним,що світ ще не збожеволів.<p>«Сповнений почуттям вдячності,..»</p>Сповнений почуттям вдячності,він захотів переповісти менівсю свою історію,але виявилось,що історії нема.І він мусив був обмежитисьсамими словами вдячності.<p>«Я знав майже напевно,..»</p>
