<p>Пісня</p>Дорога дороги стримить, ніби меч —пускайся порогу, предтечо предтеч,і несений вітром лети і лети,бездомний лелеко, в далекі світи.Десь тужить і плаче кохана жона,тебе вже довіку не діжде вона.І жалібні ручки синочок простер,бо ж татка — немає, бо ж татко — помер.Ти ж, несений вітром, лети і лети,бездомний лелеко, в далекі світи.Крізь хмари, крізь грози, крізь бурі, крізь грім,на вижовклі лози, де стелеться димвід тих україн, що усі — по світахстарих домовин неоговтаний жах.Зорює земля з передранків сумних,моє немовлятко, журитися — гріх,бо нас не рятує, а губить — журба,од смерті рятує смертельна плавба.
2.5.1972
<p>«Дорога самовтечі, непідвладна...»</p>Дорога самовтечі, непідвладнамоїм бажанням, рине, як вода.І я спливаю не за течією,але всупір — неначе в горловинупролитих криків. Ніби повертаюсьдо давнього народження (моєперейдене життя — то простір смерті).Протипотік — запраг гори, як горя —без світу, спогадів і навіть снів.Я ніби закоркований. Неначелиш улягаю силі рабуванняі самознищую буремний дух.Малію, обертаючись на тугу,пряму, як смерть, і чорну, ніби смерть.Пролита цятка болю, я шукаюутраченої грудки самосну,іще не розпочатої. І марно:бо ж самопроминання — твій приділ.
