Ми вже твої коханці, смерте:життя нам світить крізь туман.Але возрадуйся тепер ти,як місячний засіявсь лан.…блукає музика багрянана гострожалім чолопку.Сидить зозуля, горем п’яна,і просторікує: «ку-ку».Ми соку випили в берези,ми в річки випили води,а явори довготелесів долині хрумали льоди.І свидина вже бралась жаром,грушанка прогортає сніг,земля парує понад яром,відчувши заплід, наче гріх.І як то добре на узліссізгубити стежку лугову,упавши навзнак у траву,як немовлятко у колисці.<p>«Сховатися од долі — не судилось...»</p>Сховатися од долі — не судилось.Ударив грім — і зразу шкеребертьпішло життя. І ось ти — все, що снилось,як смертеіснування й життєсмерть.Тож іспитуй, як золото, на пробукоханих, рідних, друзів і дітей:ачи підуть крізь сто своїх смертейтобі услід? Ачи твою подобузбагнуть — бодай в передкінці життя?Чи серцем не жахнуться од ознобуна цих всебідах? О, коли б знаття…Та відчайдушно пролягла дороганесамовитих. Світ весь — на вітрах.Ти подолала, доле, слава богу.На хижім вітрі чезне й ниций страх.<p>«Ущухло серце джерела...»</p>Ущухло серце джерела.Криниця тьмяна обмілілаі висхла. Як душа зболіла!Як час ступає спроквола!У небі нагодиться птах —покружеляє-кружеляє —і відлетить. Кого шукаєтой птах? Кого ж йому немає?О, де ж він — край твій, біль твій,крах?Де ти єси, ясна водо —в ній тихі зорі полоскались,в ній білі хмари тінню брались.Німій, бідо моя, жадомоя. Бо серця джереловже обімліло. Обмілілакриниця. А верба пустилагарячі брості — в крик-зело.<p>«На золоту солому...»</p>На золоту соломулягає червінь дня.Десь мати пише втому,як призьбу, — навмання.Надії озеречка —довкола тьмавих вій,як курячі яєчкав соломі золотій.Вже й день скінчиться скороі супокій падеі сон сховає зморув колодязі грудей.<p>«І пензель голосу сягає сфер...»</p>І пензель голосу сягає сфер.І пише голубим на порцелянінебес понурих. Спроба відживитивесь безмір мертвих зойків і очейкрилом метелика. Лиши світамбезсиле спромагання надлетітидо вічності, щоб свій спинити плин.Бо там диточа пучка молитовназатвердне зіркою. Здревілий духпостане ув огромі порожнечі.І скрем’яніє на зорю сльоза.Бринить крило метелика прозорезабутим співом.Жди себе.Колись.<p>«Який бездонний цей горішній сон!..»</p>
