Сьогодні прощальна пора настигає —і від суходолу зірветься літак.Але й з-поза хмар небезпека чигає —то ледь відстає, то вперед забігає.Отож, начувайся: рушаємо вспак.Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітері далеч, урубана в обрій мечем —тих ієратичних назначених літернервовий скоропис — як сіверкий щем.Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.Заплакані вікна. Всевікна твої.Готуйся до злету. Кінець животінню.На тебе чатують світи-галаї.Прощальний — як подим пожарищ — той спогад.Колюча жорства. Деренчать камінці.Дорога в провалля. В провалля — дорога.Середина пекла. Розбіглись кінці.Згадаєш відльоти — і душу ошпариш.Суремить Ірена. Мовчить В’ячеслав.Той спогад — як подим пожарищ. Товаришім’ярек чатує — всі шпари заткав.Викружуй, таксисте, ми вже на екрані.Це аеропорт, це аеропорт!Чи то ж тобі в честь, навіжений талане, —такий велелюдний позаду ескорт!Як пси, зовсібіч оступають сексотиі кожен очима буравить тебе.Вокзал. Коридори німі, як комплоти.А небо в вікні — наче біль голубе.Тож — в неба провалля, в бездоння, бездолийнагірний, невірний, западистий рай,всебідий, всегнівний, всещедрий, всекволий.А що під крилом твоїм? Кара — карай.У небо, у надвищ, за хмари за чорнідо сонця, Ікаре, спрямовуй свій лет!Нарівні зі смертю — ми вже непоборні.Нарівні зі смертю — сягаємо мет.О царство півсерць, півнадій, півпричалів,півзамірів царство, півзмаг і півдуш!Скрегоче в металі, регоче в металіостання дорога випроби і скруш.Ламка і витка всеспадна вседорога.Дорога до Бога — ламка і витка.Коли ж нас поймає, долає знемога —підноситься пісня — і віща й щемка!<p>«Сни складено у стоси...»</p>Сни складено у стоси,неначе кістяки,на відстані руки —ридання безголосе.Світ вишито хрестом,гудуть хрущі травневі,зла, що довліють дневі,являються обом.Між нами стільки тьми,обснованої ночі,аж обірвали очі,аж посвітились ми.<p>«Хоч покоти м’ячем по цій дорозі...»</p>Хоч покоти м’ячем по цій дорозі —надсадний погляд скинеш за собою —і ніяк зачепитися на ній:там радощі, вже й пам’яті не варті,там горе в борозні леміш лишилоі ніяк утекти її, проклятої,ні збутися, ні спекатися ні.То погар доль, осмалені хрестизнакують путь охлялої вітчизни,блукає мати битим бойовиськом,ламає руки, плаче і клене:Кринице незглибима, доки щедо тебе воду лити джерелову,щоб не всихала. Крові б наточилазі своїх вен, щоб било джерело!<p>«І все то — за: дарунок сили...»</p>
