— Казав Петро передати вам: як хочете, щоб робили ми, — платіть уперед. Або хоч за день. Тоді будемо. А так ні. На землі є досить роботи.
Виїхавши удосвіта, вони близько полудня дісталися до Брацлава й, обравши місце, порозкладали на возі свій крам. Та щойно продали перше корито, підійшли ярмарковий упорядник із трьома челядниками. Він був чимось розгніваний, тримався пихато і, спитавши, звідки це барахло, забагнув податку до міської казни. Подумки Данило почав рахувати, та виходило погано, бо впорядник підганяв. Згодом повернувся Лук’ян, і справа пішла швидше. Виявилося, що, продавши увесь крам за тутешніми, ярмарковими цінами, вони мусили віддати більше половини заробітку.
Сперечатися з пихатим паном було неможливо. Той вимагав негайно забратися або сплатити грошами. Обоє ледве впросили його зачекати і дозволити продати крам, від чого податок зріс.
— І глядіть мені, дивитимуться за вами. Схочете втекти — коневі ноги повідбиваємо. І вам перепаде.
Торгувалося мляво, й вони мусили зменшувати ціну, аби упоратися до вечора. Чашу Данило сховав, і коли люди почали розходитися, побратими розплатилися з упорядником та рушили геть. Лук’ян перекинув на долоні кілька грошів. Щось говорити було зайве.
Віз мляво рухався у бік маєтку Ганзевича, про який вони розпитали ще на ринковій площі. Місто не вирувало, і Данило мимоволі згадував Грюнс та Гент, де поміж багатими й галасливими рядами виступали бродячі актори. Тут було по-іншому, і він марно намагався вигадати щось таке, що допомогло б їм обом увійти сюди, ставши його частиною.
— Не свої ми тут, — наче прочитавши його думки, зітхнув Лук’ян.
— Умієш ти сказати, — згодився той. — Хотів сам назвати якось. Думав — «чужими», та начебто й не чужі. Але й не свої. Нічого. На усе свій час. Тобі у тому Магрибі що — легко було? Що — усе й одразу?
— Звісно, ні, — кивнув головою той. — Часами так важко, що здавалося — не витримаю. Швидше би смерть. Але… Якось усе потроху вдалося. А тут… Голів не рубають, а наче по болоті йдеш, ноги в’язнуть, кінця нема. Куди не попхнешся — там іще глибше.
Панська челядь вороже дивилася на двох хлопів, які взялися не знати звідки й вибагали намісника.
— Ти не дери горлянку, — порадив Данило, — а перекажи панові Тадеушу, що закінчили ми роботу на ріці у Глинському, яку обіцяли. А ще привезли дарунок, гідний столу та його шляхетних гостей.
Незабаром у дверях постав сам Ганзевич. Обоє вклонилися.
— Пане, — промовив Данило. — Човен готовий. Ваша Милість бажала дивитися і плисти на ньому. А нам зробіть ласку прийняти оцей дарунок.
Обличчя пана Тадеуша змінилося, коли взяв до рук чашу. Він обертав її, обмацуючи орлину голову з гострим дзьобом, а пальці торкалися пір’я, що виглядало справжнім, лише не було м’яким. Долоня зручно охоплювала шию птаха, а деревина у чаші блищала, затерта нагладко.
Не стримавшись, він хитнув головою.
— Сам зробив?
— Ось цими руками, — усміхнувся Данило. — Не гнівайтеся, пане, якщо не так.
— Не гніватимуся, — запевнив Ганзевич. — Ти справжній різьбяр. Не здурив.
— Ніде ми вас не здурили й не здуримо, — промовив Данило. — Хочемо багато ще зробити вам на втіху і щоб земля наша багатшою стала, як в інших людей.
— Гаразд, — надовго замислившись, зрештою відповів Ганзевич. — Буде вам обом робота гідна. Повертайтеся і чекайте на мене. Приїзду Великого Князя жду. Навідаємося невдовзі разом із почтом. Славному князеві Фрідріху чашу зроби. Але гляди, мусить бути вона кращою, ніж моя. А тут що робили? Навіщо возом їхали?
— Різного краму везли на продаж, — пояснив Данило.
— Віз порожній, отже, вторгували?
— Не надто, — зітхнув Данило. — Упорядник податок забрав, мало що лишилося.
— На, — простягнув кілька монет пан Тадеуш. — Це від мене. І готуйтеся князя зустрічати. Ти ж гармат хотів? Зумієш князя вмовити — будуть тобі й гармати.
— Ось бачиш, — радів усю дорогу Данило. — А ти нудів. Важко — важко… А де легко буває? І мені так життя не раз завертало на чужині тій, що не приведи Господи. Усе добре буде. Приїде князь, побачить, що ми за люди. Та й на землі своїй, що не кажи…
— Не знаю… — зітхнув Лук’ян. — Лихе чую. Не сказав нам правди пан Ганзевич. Думав про щось, вагався. Убік дивився. Погляд його бачив? Щось погане замислив. Розповідав я тобі про шатрандж. Пам’ятаєш.
— То й що?
— Не гравець він.
— То він і в очі того шатранджу твого ніколи не бачив, може!
— Та хіба не однаково? — сплюнув Лук’ян. — Його я на два кроки уперед відчуваю.
— І що?
— Нічого. Згубить він нас.
— Навіщо? — розлютився Данило. — От скажи, навіщо? Що матиме з того? Ну, човна забере, і що? Ми б іще багато таких зробили і ще більших. І усі б його були. Він що, не бачить, яка користь од нас? Що — не хоче, аби татарву відвадити звідси? Це ж його землі! І князя їхнього. Як нас у кайдани посадить, то що ми у них зможемо? Вигадуєш ти, Лук’яне…
— Якби про еміра якого йшлося, я б те саме думав. А тут… Інакше усе. Сам кажеш — не як у людей…