Так здавалося усім, та Жигимонт виявився хитрішим й уклав угоду про шлюб своєї доньки з королем Янушем, ставши таким чином поперек горла Сулейману, гарнізони якого ще стояли в угорських фортецях. Сподіватися, що султан спокійно сприйме таку зухвалість та відступиться від того, за що втратив не одну сотню яничарів, міг лише дурень. А таким князь Пронський не був. Османи звинувачували короля Польського у віроломстві. До того ж, Януш несподівано помер, не доживши до власного шлюбу, і тепер Жигимонт у відповідь звинувачував Сулеймана в отруєнні угорського короля.
Те, що гряде нова війна, розуміли всі — й король, і шляхта, і магнати, від яких той був залежний, хоча й намагався вести власну політику. Кожен шукав у ній не лише змогу втриматися, а й шлях до збагачення. При дворі тепер обговорювали переважно те, що пов’язане з перспективою війни. Князь Фрідріх відчував, що втрачає позиції при дворі. Та що міг вдіяти він, коли Його Величність більше не цікавили східні кордони Королівства!
Відкривши першу цидулку, князь пробіг очима листа, і вираз обридлості при цьому не полишав його обличчя. Уся дріботінь, про яку писав намісник, не могла цікавити короля. Не плекаючи особливих надій, він розпечатав меншу. Вираз обличчя Пронського змінювався на очах, а руки, що тримали папір, почали нетерпляче рухатися, заважаючи дочитати. Ледве упоравшись, князь визирнув за двері й загукав:
— Антипе! Полковника до мене! Негайно! Де Гатило?
Переляканий упорядник прибув одразу ж.
— Пан полковник депешу повіз. За наказом Вашої Милості.
— Забирайся геть!
Він усівся в крісло, сперши голову на руки, а тоді знову взяв листа. Здавалося, нинішній день не закінчиться ніколи.
Гатило повернувся далеко за полудень. Він увійшов із похмурим обличчям, розуміючи, що нетерпець Його Світлості, виплеканий зрання до обіду, не може вилитися у щось добре, з чим би не був пов’язаний, і тепер доведеться довго вислуховувати те, в чому нічим не завинив.
— Кликали, найсвітліший княже?
— Кликав, од самого ранку, — буркнув Пронський.
— Волею Вашої Милості я мусив…
— Я знаю, що ти мусив, — перервав князь. — Скажи мені, Мироне, ти ж служив на Пониззі ще за давніх часів, за короля Ягеллона, упокой, Господи, його душу. Якщо мене не зраджує пам’ять, ти був намісником у землях уздовж річки Бог.
— Не був я там намісником, княже, — приклавши руку до грудей, уклонився Гатило. — Проте служив сотником у хоругві князя Михайла Глинського, яка тривалий час стояла у селах, що по лівому березі ріки. Це були смутні часи, і, виконуючи волю князя, я наводив лад на цих землях, які дарував йому король.
— Гаразд, — нетерпляче мовив Пронський. — Сьогодні я отримав листа від Тадеуша Ганзевича, і той пише про двох людей із села Глинське, які, з його слів, вийшовши зі самого бидла, дослужилися до високого стану: один ув османів, інший — у північних землях, що належать Риму. Не думаю, що пан Тадеуш бреше. Він цупкий та пролізе скрізь, тому й тримаю його. У листі все, що стверджує, — підкріплює доказами. Читай! Якщо тут навіть лише половина правди — ці двоє можуть бути нам корисними.
Узявши листа, Гатило повільно читав, слухаючи одним вухом князя, котрий чув лише себе, тож не одразу помітив, як змінився вираз обличчя полковника.
— Його Величність далеко зайшов у намаганнях приєднати Сілезькі землі, й тепер наше становище дуже хитке. Якщо два роки тому ми твердо стояли між Сулейманом і Карлом Габсбурґом, догоджаючи обом одночасно, то тепер опинилися знову там, де летить каміння, яке султан та імператор кидають один в одного. Королівство буде втягнуте у війну, хочемо ми цього чи ні. А отже, увага короля цілковито прикута до цих двох імперій, на боці однієї з яких нам доведеться виступити, й усього, що пов’язане з цим. І тепер уся дипломатія й таємна служба Його Величності зайнята одним питанням — на чиєму боці це доведеться зробити. Тому оті двоє, які воювали за ці сторони по різні боки, можуть становити для нас неабиякий інтерес. А якщо усі потрібні відомості ми витягнемо з них власноруч, то ще й матимемо нагоду викласти їх королю у такому вигляді, який вигідний насамперед нам, заслуживши водночас ще і схильність Його Величності. Розумієш, про що я веду мову?
— Розумію, княже!
Та Пронський не дав йому продовжити:
— Для нас значно більший інтерес становить союз із султаном. До нього ближче. Під Сулейманом усі татари, які приходять із Дикого поля. А наші статки йдуть з Пониззя. Не сьогодні-завтра я сяду воєводою Київським. Ось де наше. А до імператора Карла далеко. До нас йому з Риму рук бракне. Якщо ж із султаном воювати — ми перші своє втратимо.