Зранку усе продовжилося. Джоні також боявся сісти на мілину, тому й не наважився плисти уночі.
— На їхньому місці я б виліз на берег, — мовив Кунрад. — Цьому ми не завадимо. Навіть якщо сядемо у шлюпки і вчинимо так само — знайти їх…
— Вони не зроблять цього, — відповів Йоганн. — Тут вони морські вовки. А там? Ніхто. Викинь на берег акулу — вона загине.
Ван Герст мав рацію. Погоня тривала день за днем. Маленька шхуна вперто пливла здовж піщаного берега на північний схід. Слідом за нею рухався велетенський галеон. Відстань була надто великою, щоб відкрити вогонь з гармат і надто маленька, щоб утратити здобич.
Лінія берега завернула різко на північ. Глибина продовжувала зменшуватися. Джоні залишався вірним собі й вів шхуну далі у надії, що ворог таки зловить днищем мілину. Та несподівано на сході з’явилася інша смужка берега. А невдовзі вона вже проглядалася кругом — на заході, півночі й на сході. Тепер шхуна, поза всяке бажання, не змогла б вислизнути.
— Мілорде, — промовив Вейнанд, — це не затока. Тут відчутна течія. То гирло річки. Гирло якоїсь великої річки.
Це означало, що Джоні опинився у пастці.
Обидва човни тихо наближалися до берега. Вояки підгрібали веслами, намагаючись не хлюпнути водою.
— Ну, довго ще? — запитав Андрусь.
— Зв’яжіть мене! Дядьку, ви обіцяли зв’язати! — канючив Лук’ян. — Зв’яжіть, ніби ви мене теж зловили, бо не покажу! Заб’є він мене потім.
— Впни його, — звелів Андрусь найближчому. — Але як що не те — сам тебе заб’ю. Побачиш.
Лук’янові скрутили руки та ноги, і скоро човни дісталися осокора, що стояв наполовину у воді.
— Ось там, — шепотів Лук’ян. — Он у тих заростях його довбанка захована.
— А він? То ти його бачив чи ні? Чи, може, тільки човна? — голос десятника став загрозливим.
— Бачив, пане, як вас бачу зараз! — перелякався Лук’ян. — Я ж казав сотникові. Сидів тихо, мов миша, він не помітив. А схов його вгорі, у розщілині.
— Гляди мені! Втоплю, як що не так.
За наказом Андруся двоє вояків вилізли і зникли у заростях, та за хвильку повернулися.
— Є довбня. Уночі плавав.
Вилізли усі, лишивши біля човнів одного. Чекалося важко. З усіх сил Лук’ян намагався прислухатися, і серце щоразу здригалося від уявлення про те, що ж буде далі. Зрештою почув тріск гілля і лайку. Данила тягли п’ятеро. Той пручався скажено. Руки парубка були скручені за спиною, губа й чоло розбиті та вимащені кров’ю. Не довівши до берега, його кинули на землю та зв’язали ще й ноги.
— Ти диви, який… — відсапуючись, гнівався Андрусь. — Бугаїло… Нічого, знайдемо, де твою міць прикласти. Швидко гонор виб’ємо, ще сьогодні. Тільки-но до села дістанемося.
— Пустіть, — не міг заспокоїтися Данило. — Пустіть! Що я вам поганого зробив?
— Від князя навіщо втікав? Його землі тепер. І ти його. До війська підеш. А ні — засічемо на смерть. За втечу.
— Не втікав я! — ревів Данило. — Не втікав! Ятері виїхав ставити. Верші на видру! Не вірите? Пливемо зараз, я покажу! Видра там, ще учора зловилась, я не забрав, щоб усе разом.
Вояки перезирнулися.
— Видра велика? — запитав Андрусь.
— Як пес. Їх там повно, я ще дві верші сплів, може, вже й більше є.
— Брешеш, собако, — похитав головою десятник.
— Перехрещусь, як руки розв’яжете, — не здавався парубок. — Самі побачите.
— І риба є?
— Аякже! Хотів, щоби повна довбанка була, аби дурно не плавати.
— Далеко? — з недовірою запитав Петро, який був у Андруся за праву руку.
— Он за тією косою, — спробував кивнути головою полонений, утім, вийшло погано. — Розв’яжіть, не втечу.
Розв’язувати бранця ніхто не збирався, але Лук’ян відчував, що ворог його замислив якусь хитрість. Лук’ян лежав у човні долілиць, не наважуючись поворухнутись. Як же сказати отим княжим, щоб не велися на Данилові казки!
— Показуй, — зрештою наважився Андрусь. — Якщо правду сказав, буде тобі поблажка. Люто не битимем. Але до війська однаково підеш. А як збрехав… Сам руку прикладу!
— Що ви, пане, — клявся парубок. — Тільки ж послабте хоч трохи, рук уже не чую!
— Лежи, — попхав ногою Петро. — Давайте, швидко. Вертатися далеко, ще й проти течії.
Довбню припнули до одного з човнів, і десятник наказав плисти. Данило крутився на дні, заважаючи, через що отримував шпина як не у бік, то в дупу. Зрештою, його таки мусили посадити, аби вказував шлях. Краєм ока парубок побачив ще одного зв’язаного в іншому човні, але упізнати не встиг. Думки крутилися шалено. Як звільнити хоча б руки? За поворотом кинутися у вир, а там… Навіть із мотузками на ногах він знав, що випливе. А у заплаві навіть водяний не знайде. От тільки б руки. І Данило, спираючись спиною на край човна, щоб не бачили вояки, намагався хоча б якось розсмикати вузол, затягнутий на диво міцно. Як це зробити? Може, дістануться до ятера, та й самі не зможуть? Ну, хоч би руки…
Один з вояків скочив у воду і, намацавши крила, почав шукати ятір. Йому було важко, тому невдовзі шубовснув інший. Вони насилу тягли сплетений із грубої лози величезний кошик. Холоднюча весняна вода змушувала обох лаятися на повний голос.