— Там гілку одну треба відчепити, — почав знову Данило. — Ви ж так ятір у човен не затягнете, треба лише рибу висипати. Дайте, поможу. Ну ж не втікав я! Та лишіть ноги, тільки руки послабте…
— А верші з видрою де?
— Верші під осокою. Пірнути треба…
Вояки перезирнулися. Пірнати не бажав ніхто. Серце Данила затремтіло. Ну… Розв’яжуть і триматимуть на мотузці. Кінець вам, хлопці. Уявилось, як від його смику обоє летять у воду, а потім перекидається човен. Той, який мав у руках пищаль, уже поклав зброю. Не встигне встрілити. Серце скажено калатало. Однаково — пан або пропав…
Звук, що пролунав, здавалось, одночасно звідусіль, був настільки несподіваний, що тієї миті ніхто нічого не збагнув, а наступної стріли вдарили кількох вояків, котрі відразу ж попадали у воду й на дно човнів, які захиталися. Один з них хитнувся так, що Данило мало не випав. Тиша потонула у чужому галасі, й на заплаву, ломлячи очерет, видерлися довгі вузькі човни, в яких сиділи люди у кошлатих шапках.
Розгубленість була повною. Лише один із княжих вояків, хто мав пищаль, схопив її та встиг вистрілити. Знову засвистіли стріли. Троє княжих, кинувши вихоплену зброю, пострибали у воду. Стріли летіли навздогін. Лук’ян, широко розплющивши очі, повні жаху, намагався збагнути, що діється. Останній з княжих — Петро — застиг із шаблею посеред човна, озираючись навсібіч. Його оточили, і він кинув зброю. Від місця сутички відпливали тіла уражених стрілами, деякі ще рухалися. Один із княжих вояків пішов під воду.
Обидва хлопці затерпли. Разом із зв’язаним Петром їх кинули на дно одного з татарських човнів. Четвертий бранець мав у собі стрілу і важко дихав, хапаючи ротом повітря. Сказавши щось до своїх, татарин перетяв йому горло і виштовхнув у воду. Човни рушили у глиб заплави.
Ось і повоювали…
Вороги товклися тут вочевидь не перший день і, вивчивши лази та рукави заток, пересувалися швидко й упевнено. Менший із княжих човнів разом з Даниловою довбнею одразу ж затопили. Більший затягли у схов, де стояв ще один їхній. Вісьмох бранців, якими були жінки та діти, охороняло двоє ординців.
Усього їх було близько двох десятків, кожен мав лук та криву шаблю. Тихо перемовляючись по-своєму, татари готувалися на ніч.
— А тебе які чорти сюди занесли? — тихо запитав Данило.
— До війська хотіли забрати, я втік, але зловили, — відповів Лук’ян, мліючи від розуміння, що слова його чує Петро.
Здавалося, халепи, гіршої від цієї, бути не могло. Та однаково, від уявлення, що Данило дізнається, хто його продав, Лук’яна кидало у дріж. На щастя, єдиний уцілілий із княжих вояків лежав мовчки, також уявляючи, що на нього чекає.
— Було б кого брати… — зневажливо процідив Корж.
Щось незрозуміло засичавши по-своєму, найближчий приземкуватий татарин підскочив і двічі вдарив лежачого Данила. Той лише застогнав.
Осип Нещада стояв на одному коліні, низько схиливши голову. У світлиці запанувала тиша, і тільки важкі розмірені кроки князя Костянтина відраховували час. Сонце сідало за мереживо подертих вітром чужих хмар. Чужим вітром. Чуже червоняве сонце.
— Устань, сотнику, — зрештою звелів князь. — Підведися. Тут нема чужих вух. Говори відкрито. Отже, відповідь князя Михайла не свідчить ані про його згоду, ані про відмову…
— Не було відповіді, ваша милосте, — мовив Осип. — Князь Глинський наказав чекати. Нас не кривдили, і ні в чому ми не знали відмови. Їли та пили, наче у себе вдома. І виходити за межі княжих маєтків ніхто нам не боронив. А тоді довідалися ми, що князь відбув до двору великого короля литовського Ягеллона. Гадали — чинити раду, і вже не сподівалися повернутися живими. Та за два тижнів прискакав його гонець і сповістив нас, що князь Глинський, виконуючи волю короля, мусив відбути до земель волоських і ще далі військо для короля наймати. А нам звелів чекати його з відповіддю або повертатися до вашої милості, коли поспіх не велить нам залишатися там. І ще переказав, що гряде війна з ханом Гіреєм, військо якого вже вирушило із Криму та степів, тож не може дати твердої лицарської обіцянки, що доживе до того щасливого дня, коли бачитиме вашу милість, зможе обійняти й особисто відповісти на слова великого Острозького князя.
Дебела постать князя Костянтина застигла посеред покоїв. Зітхнулося не те щоб важко — якось обридло. Та хіба варто було чекати іншого від того, хто, ставши улюбленцем короля, ліз догори, розштовхуючи чужу шляхту? Хто, називаючи себе братом, добровільно прийняв католицтво, ставши запроданцем віри? Втім, сотник мав слушність, гадаючи, що живим повернутися до Московії не вдасться. Але Глинський не повіз його у кайданах до королівського двору, хоча міг таким чином ще більше зміцнити своє становище, змусивши короля думати про його, Острозького князя, невірність.
— А зрадником мене називав, кажеш… — Острозький усівся у важке різьблене крісло. — Може, не раз?