Підкови дзенькнули по каменюці, й постать зникла. Хлопці зітхнули з полегшенням. А сотник, об’їхавши ще дві варти, несподівано потягнув поводдя у бік ріки і, лише здолавши пагорб, зупинився біля підніжжя. Кінь застиг. Мирон довгенько стояв, прислухаючись, а потім перегнувся зі сідла й, підхопивши у траві щось важке, потягнув догори. Кінь хильнувся убік, копита тупнули гучніше, й Гатило пошепки вилаявся. Примостивши здобич поперек холки скакуна, він рушив далі, та невдовзі зупинився й прип’яв гнідого до крайніх кущів. Час од часу кричали сичі, порушуючи тишу.
Пройшовши лісом угору, сотник зупинився біля виступу скелі, що ніби виростала із землі й починала спускатися до річки. Внизу легенькі хвилі товклися у берег, раз у раз плюскалася риба. Прислухавшись, він розв’язав мішок і, запхавши глибоко руку, витягнув пригорщу срібних дукатів, що тьмяно виблискували у місячному сяйві, спробував кілька на зуб і опустив до кишені. Усе решта загорнув у просалену сиром’ятну шкіру й посунув під скелю у викопаний схов. Потім заклав каменюкою, нагорнув землю та притрусив листям. Усе.
Не зрадило чуття — зумів побачити тих, хто був по самі вуха у лайні. Розрив кубло. Розкусив кожного, через що й ховає мішечок срібла, якого вистачить до смерті. І колись, дай Боже…
У князя ж його — наче гівна в курнику. Та й війська стане без отого лидабридня мірошникового. А князь скупий, як усі. Дати срібла слузі вірному — це не горлянку за Русь святу дерти. Це від себе відірвати потрібно. А життя… Он, Андрусь із стрілою татарською у грудях в очеретах кінець знайшов. І хлопці з його десятка. Скільки його — життя того, щоби перед запроданцем вислуговуватися! У віру католицьку подався…
Гнідий, зачувши господаря, хоркнув та переступив копитами, перериваючи важкі думи сотника Гатила. Перехрестившись, той хутко скочив у сідло.
Крижаний холод та глибина миттєво стиснули скроні, а Данило, мов навіжений, загрібав глибше і глибше, відчуваючи, як вир несе його далі від човнів. Картина втечі княжих вояків до останнього стояла перед очима, й відчуття, що тіло ось-ось має зловити кілька стріл, заважало більше, ніж зв’язані докупи ноги. Та з кожним рухом упевненість зростала, і надія, що вдасться доплисти, додавала сил.
Жодного разу не доводилося йому пірнати у такому вирі. Струмені води перевертали тіло, їх було багато, одні зникали, натомість додавалися ті, що мали інший напрямок руху. Розуміння, що зі сплутаними ногами вийти на поверхню буде важче, змусило схаменутися. Відплисти вдалося далеко — допомогла течія. Звідти не влучать, хоча стріли й долітатимуть. Те, що татари не кинуться навздогін, також було зрозуміло, як Божий день. Нагору!
Руки загребли в іншому напрямку, та відчуття, що бракне повітря, зростало дуже швидко. Ноги були надто слабкою допомогою. Від надмірних зусиль почало зводити плечі. Невже вдалося запірнути настільки глибоко? Невже той рятівний вир затягнув його в якісь неймовірні глибини? Потреба вдихнути негайно заволоділа думками. Руки Данила панічно запрацювали. Він бачив над собою світло, але скільки ще до нього?
Руки таки шубовснули по поверхні, але вода тягла назад. Чому? Адже він міг змагатись із видрою. Невже ноги? До дідька! Йому мало б вистачити рук. З усіх сил Данило намагався вискочити на поверхню, забувши про стріли. Відчуття, що зараз вдихатиме воду, виявилося набагато жахливішим, аніж згадка про них. Боже, рятуй мене! А далі рот його роззявився сам собою, намагаючись вхопити рятівне повітря, якого не було. Пляма світла поступово ставала чорною, й у ній тонули усі думки.
Сонце почало пробиватися крізь його повіки так само раптово, як і зникло, але відчуття продовжували жахати. Руки стали геть неслухняними, втім, намагалися гребти. От тільки не мали по чому. Вода кудись поділася. Натомість груди та коліна тиснуло щось тверде. І голоси… Чужі голоси. Їх було багато, і кожен лунав болем у голові.
Данило спробував дивитися, але перед очима пливло. Татари… Таки виловили…
Той, кого вдалося побачити першим, мав чорного бриля зі широкими вилогами і дивні шкіряні чоботи вище колін. Борода вкривала обличчя, що увесь час сміялося, а гучний голос перекрикував решту. Що за диво?
Його всадовили, сперши спиною до щогли, й одразу ж хлопець виблював. Лише тоді ув очах розвиднілося. Незнайомці виглядали схожими один на одного як обличчям, так і одягом, втім, це були не татари. Думка прийшла миттєво. Великий човен! Ось куди довелося потрапити. Його врятували. Над самісінькою головою рухалося вітрило, а п’ятеро незнайомців на іншому кінці човна намагалися щось зробити із здоровезною гарматою. Ніколи раніше не доводилося йому бачити такого дива, хоча й чув. Ось що це було! Саме з цієї гармати вони вистрілили по татарах, здійнявши стовп води.
Очманіло роззираючись навсібіч, парубок поступово отямлювався. Той самий, у капелюсі, який вочевидь був тут за головного, наблизив горбоносе засмагле обличчя з білявим довгим волоссям і, тицьнувши його у груди, щось запитав. А потім так само тицьнув у себе і мовив:
— Джоні.
Палець його знову вперся у врятованого.