Кучерявобороді мешканці острова завжди виконували усе, що забагали капери. Вони приносили їм їжу та воду, а також щось схоже на сивуху в глечиках, зроблених із глини. Їхні жінки приходили, коли ватага Джоні напивалася, та задовольняли усіх без винятку. Одного разу, коли Данило, котрому, як найстаршому із заплавських хлопців, уже доводилося скуштувати сивухи, потягнутої з підвалу тітки Килини, спробував і тутешнього напою, від якого швидко закрутилось у голові, до нього підвели напівроздягнуту дівчину. Вона хиталася від випитого, і хлопці, мацаючи її за все що хочеш, підштовхували до нього. Гаряча хвиля вдарила у голову, захотілося подітися не знати куди, що він і зробив під дикий регіт поплічників.
А тепер Маруф привів йому двох острів’ян у подертих сорочках, які несли із собою чудернацькі сокири та ножі. Саме вони мали робити усе руками, Данилові ж належало вказувати їм, наче панові. Кілька днів пішло на те, щоб облазити з ними пів острова й таки знайти підходяще дерево. Воно росло на крутому схилі гори, через що було кривим, але грубим, із розкаряченими гілками й, на відміну від інших, мало дрібне листя і тверду деревину. У видовбаний стовбур мала б уміститися нова гармата. Знахідку зрубали і притягли на берег. Відтоді й настав час Данила. Вибравши потрібну сокиру, хлопець сам зробив із неї тесло, й наступного вечора гармату вже ладнали на шхуні поруч із новою щоглою, яку встановили за день до цього. Греки, а саме так називали цих людей капери, шили й ладнали нові вітрила.
Думаючи над кожною, Данило обрубав майже усі гілки, після чого від дерева залишився стовбур, скривлений настільки, що коли тонший кінець його запхали донизу в пророблену в палубі діру, товщий простягся здовж неї, дивлячись у морську далечінь, наче гармата. Пів дня пішло на те, щоб видовбати у ньому повздовж заглибину, здатну вмістити саму гармату.
Джоні був у захваті. Його новий тесля знав свою справу. Кінець стовбура, що проліз аж до трюму, прикріпили обрубаними сучками до грубих частин шхуни, що звалися шпангоутами і на яких трималося усе. Лише тоді ватажок дозволив покласти гармату у заглибину, що витесав Данило, і примотати грубими мотузками. Жерло її височіло над бортом і могло злякати кого завгодно. Коли усе було скінчене, край сонця вже потонув у морі. Та Джоні не мав терпцю. Він наказав вивести шхуну з бухти. Греки забили верх у порожній просмоленій діжі й, прив’язавши камінь до іншого кінця мотузки, скинули усе з човна.
Ця гармата була набагато важчою, ніж попередня, проте груба дерев’яна нога надійно її тримала. Двоє каперів уклали заряд та ядро, і, згадуючи, як це сталося по той бік Босфору, Данило намагався навести гармату у діжу, що мирно погойдувалася на хвилях. Та у відповідь на його нелюдські зусилля жерло її майже не рухалося, і лише поворотом самої шхуни зброю спрямовували на ціль.
Нова гармата мала силу-силенну. Гахнуло так, що він ледве встояв. Вуха заклало. Стовп води здійнявся далеко від дерев’яної діжі. Пройшовши повз неї, шхуна зробила розворот і зайшла удруге. Та як не намагався новий канонір, ядро вдарило з іншого боку. Джоні нервувався. Гармату заряджали утретє, коли Данило попросив сокиру. Його намір перерубати стовбур, що тримав гармату, геть розізлив шкіпера. Джоні вимахував руками і намагався пояснити дурнуватому чужинцю, що втримати її під час пострілу буде неможливо, але той стояв на своєму. Зрештою, ватажок вилаявся і, махнувши рукою, поліз у шлюпку. Шхуна рушила до бухти.
Данило робив усе сам. Наче чорти вселилися у хлопця, бо думки, сміливі та несподівані, прийшли не знати звідки, змушуючи робити речі, до пори до часу нікому не зрозумілі. У двох величезних казанах розклали вогонь, який горів усю ніч просто на палубі корабля, посеред котрої чаклував величезний та спритний парубок, нищачи власноруч усе, що зробив за день.
Орудуючи великою сокирою, він не квапився і поступово перерубав дерев’яну «ногу», на якій стояла гармата, після чого з діри у настилі палуби залишився стирчати тільки грубий пень. Навряд чи на усьому острові знайшлося б іще одне таке дерево, тому все робили повільно. До доброго звикають швидко, й Данило не помітив, як поступово вжився у панську шкіру. Шестеро греків тримали гармату за обидва кінці, коли, покрикуючи, немов на хлопців зі села, він перерубував стовбур.
Важелезну гармату з обрубком «ноги» вклали на палубу, і вже менша сокира у руках майстра почала обходити той самий обрубок, роблячи його тоншим, а сам кінець із кожним змахом тесла ставав гладким та круглішим, наче гарматне ядро. Джоні давно пішов спати. Залишився Маруф, який завжди ходив на шхуні шкіпером, проте зараз іще анічогісінького не розумів.
— Босфор! — радісно вимовив парубок, відчуваючи бажання побалакати, втім, не маючи для цього достатнього запасу слів, які хоч хтось міг би зрозуміти.
У відповідь майже чорношкірий здоровань замахав руками та видав щось по-своєму, вочевидь обурюючись власній необізнаності. Та Данилові цього було досить.