Сонце давно вже сховалося за Чорну гору, втім, тепла літня ніч ще не встигла по-справжньому поглинути землю, коли князь наказав закликати сотника. Усе, що трапилося від минулорічної осені, поставало, наче сон, перед очима, варто було лише зупинитися на мить. Поганий, страшний сон, здихатись якого неможливо. Здавалося, ось, ще трохи — і нові, вже справжні невтішні події додадуться, щоб мучити до нестями.
Але то був не сон. Його падіння відбувалося стрімко й непередбачено, а запобігти новим негараздам бракувало сил та розуму. І варто було сісти й замислитися, важкі спогади накривали з головою, наче злива бусурманських стріл, проти якої не рятують ані шолом, ані кольчуга.
Насамперед згадував, як, здолавши власну гординю та розпач, присягав на вірність тому, хто не оцінив його заслуг перед королівством. Як забувши все, схиляв голову та коліна, клянучись у вірності новому королю Жигимонту, котрий умів одним вухом слухати його, що довів свою вірність та потрібність, а іншим — тих, хто не мав жодних доказів, утім вони вміли говорити. Згадував, як пливло перед очима від усвідомлення власного безсилля, коли не вдалося вибороти нічого — новий король залишався глухим до його вимог розслідування та суду. Звинувачення князя Глинського в отруєнні короля Ягеллона не було доведене. Втім, ці звинувачення зависли на ньому невидимим павутинням, звільнитися від якого неможливо. Відмовили колишньому фаворитові й у проведенні суду Божого, адже головний обвинувач Заберезинський тепер був серед перших осіб королівського двору.
Згадував важку ніч після приїзду Івана, котрого невдовзі усунули з місця воєводи Київського. Ось коли зрозумів Михайло остаточно свою помилку. Неправильною виявилася стратегія. Не осягнув науку імператора сповна. Гадав, що схопив бога за бороду…
І зовсім нічними страхіттями згадував оте, що сталося потім, бо коли несила здійснити потрібне, так важко зберегти голову холодною. Не раз поставало перед очима, як горить замок Заберезинського, а самого його — лютого ворога — тягнуть із ліжка у поле. Як відсікають голову. Не він власноруч — слуги, адже відтепер ця гидота вже не заслуговувала і не мала права на суд Божий. А далі вогонь та різня майже щоночі…
Гатило, увійшовши, низько вклонився князеві й застиг в очікуванні наказу.
— Чекає на тебе, Мироне, важлива місія, котру не маю більше кому довірити, крім тебе, — відриваючись од важких думок, почав князь Михайло. — Сядь, мій вірний друже, і слухай. Чекає тебе далекий шлях до Московії. Збери зо два десятки вірних хлопців і готуйся вирушити завтра удосвіта. Слухай мій наказ.
Прихиливши голову, Гатило ловив кожне слово князя.
— Родич наш, Острозький князь Костянтин, уже рік, як не мучиться у полоні в московитів. Присягнув на вірність їхньому цареві Василію. Військо та землі отримав. Але мріє князь про державу Руську, вільну від усіх. Од литвинів, московитів, татар. Свою, власну. Через це й посилав до мене гінця. Сотник його, Осип Нещада, був у мене. Ти казав — знаєш його. Але не до того було тоді. Татарва наступала. Через те й просив я затримки у князя Костянтина. Через це не дав йому відповіді. Тепер настав той час. І мусиш ти землі московської дістатися й розшукати князя Острозького, який зі своїми воями повинен ближче до нас стояти. Гадаю, десь за Полоцьком. Від мене грамоту охоронну отримаєш. Якщо потрапиш до московитів — казатимеш, що Русь повстала і прагне союзу з ними. Не бажає далі зі шляхтою йти. Порядків хоче своїх, православних. І говоритимеш від імені князя Глинського. А Острозького шукатимеш далі. І коли знайдеш, скажи, що згідні ми на його заклики. І справу вже почали. І допомоги чекаємо від нього, як від брата.
Гатило сидів мовчки, поклавши руки на коліно й опустивши погляд.
— Чому мовчиш? — запитав князь. — Хочу знати, чи згідний ти не за наказом, а з власної волі вирушити, щоб виконати цю місію? Боїшся чи ні? І чи думаєш так само, як твій князь? Не податки з хлопів збирати посилаю. Голови можеш позбутися. А зрадиш — я позбудуся.
— Княже, — відповів Мирон, підводячись, — не боїться лише дурень. А ви, гадаю, не маєте мене за такого. Розумію й важливість справи, що довіряєте мені. Служити вам маю за честь. І виконаю, якщо не позбудуся власної голови ще раніше. Дозвольте йти, збирати загін.
Князь Глинський мовчки дістав грамоту, перемотану стрічкою, і простягнув сотникові. Той низько вклонився і рушив геть.
Море ставало холодним. З півночі задули вітри. Вони наганяли сірі низькі хмари, а важкі, такі самі смарагдові, як у літі, але вже не прозорі хвилі немилосердно товкли у берег. Греки казали, що починається сезон зимової завірюхи, який варто пересидіти вдома. Та Джоні не слухав. Обидва кораблі стояли в бухті, готові до плавання, і першого ж ясного дня він наказав виходити у море.