— Ну, ну… — загрозливо мовив Данило, випростуючи коліна.
Поза всяке бажання, Лук’янові не було куди подітися. До берега далеко, а тут пірнай-не пірнай… не видра.
— Так-так. Гарно… Наївся риби? Зараз наїсишся.
— А що мені робити — з голоду здихати разом із матір’ю? — вигукнув Лук’ян. — Ти наші луки чисто викосив! Мусили корову віддати. Їсти що? Скажи!
Угамселити його веслом по голові — перше, що спало на думку. Та хіба так цікаво? До того ж, Чихоня тримав на поверхні води міцний плетений кошик, в якому вже билося кілька рибин. Його рибин. Не бажаючи втрачати хоча б таку здобич, Данило нахилився, збираючись затягти це нещастя разом із кошиком у довбанку. Та сталося несподіване — Чихоня схопився руками за її край, і перш ніж парубок устиг хапнути у жменю худу шию, човен хитнувся. Крок назад виявився дуже невдалим, і за мить розлючений месник полетів сторчголов у воду.
Руки обох запрацювали одночасно, а неймовірна лють, здавалося, мала наздогнати Лук’яна і без допомоги потужних рук. Та не так сталося, як гадалося. Загрібаючи мало не до дна, Данило поступово розумів, що відстає. Маленьке, але худе та прогонисте тіло Лук’яна наближалося до берега швидше, ніж Данилова гора м’язів. Той, хто справді плавав, наче риба, не міг зловити якесь недомучене цуценя. Данило гарчав, роблячи неймовірні зусилля, і таки поступово наближався до крадія.
Бракнуло простягнутої руки. Біля самого берега Данило спробував устати, але тут виявилося глибоко. Рука його зловила повітря. А Лук’ян розчинився у заростях рідного берега.
— Бісовська неміч! — горлав Данило. — Щоб тебе кури срали-мазали! Щоб тебе земля не прийняла! Бодай ти смоли у пеклі напився…
Кинувши спересердя дровинякою невідомо куди, він поплив до перекинутої довбанки, з кожним поштовхом заспокоюючи дихання й думки. Нічого. Куди тут подітися? Бігай-не бігай… На все свій час.
— Божою ласкою король Польщі, а також земель Краківської, Сандомирії, Лехії, Великий Князь Литовський, Руський, Пруссії, земель Хелма, Помор’я…
Тричі стукнувши у підлогу, гарольд іще промовляв титули, коли Олександр Ягеллон швидким кроком увійшов до зали. Його атлетична постать усілася на трон, а поблажлива, ледь помітна посмішка, обійшовши натовп, зупинилася на одному з придворних.
— Ваша Величносте…
Припавши на коліно, князь Михайло палко поцілував милостиво простягнуту руку.
— Підведися, князю, — посміхнувся монарх. — Ми раді бачити нашого спільного улюбленця. Без вас двір не той. Ніколи б ми не дозволили вам його покинути, якби не важливість того, що робите ви для королівства. Відколи вас немає — кудись поділися веселощі, елегантність, до яких ми звикли. І навіть інтриги, без котрих будь-який двір немислимий, вони, як би це сказати…
Олександр скривився, розводячи руками, ніби не здатний підшукати потрібного виразу.
— Вони втратили шарм, Ваша Величносте, — шанобливо підказав недавній вигнанець Франциска Першого маркіз де Фрізе, — і мають незграбний вигляд, наче у Луврі.
Шепіт схвалення пробіг рядами вельмож, дехто навіть дозволив собі стримано посміхнутися. А король, узявши попід руку князя Михайла, рушив просторою залою.
— Аудієнції, Ваша Величносте, прошу аудієнції! — промовив Глинський, коли не міг почути ніхто, крім короля. — Заради важливості державних справ, про які ви згадували!
Широкі вилиці Ягеллона стиснулися, чіткіше проступаючи на красивому й мужньому обличчі.
— Отже, щось сталося, через що мій вірний слуга, покинувши їх, прибув до Вільна.
— Сталося, мій володарю, — твердо вимовив князь, коли вони зрештою опинилися у маленькій залі, де король міг дозволити собі говорити вільно. — Я кинув усе, щоби повідомити вам про украй прикру для королівства подію — зраду одного з ваших підданих.
— Про кого йдеться? — швидко запитав Олександр.
— Князя Острозького Костянтина, Ваша Величносте…
Обличчя короля не промовило нічого, втім, голос став наче чужим.
— Князь Острозький Костянтин завжди був одним з найвірніших підданих корони і зараз мучиться у московському полоні. Четвертий рік ми ведемо перемови з царем Василієм щодо його звільнення. Тобі це відомо. Звідки знаєш те, про що говориш?
— Не став би я зводити наклепів на славного лицаря і мого родича, мій королю, не став би. А кинув усе і полетів сюди, лише коли прибув до мене посланець Острозького, сотник Нещада, його наближений, котрий здався у полон разом із князем. Привіз грамоту з печаткою та підписом князя, а найголовніше мав наказ словами передати. Схиляв мене до союзу з Острозьким проти корони. Про вільність руських земель мріє князь, не хоче твоєї влади, не розуміє, що не вистояти самим проти татар. Заручився підтримкою царя Московського, землі та військо від нього отримав. Хоче виступити. Казав, що мир, укладений Королівством із Московією, у його силах порушити. Христом Богом присягаюся, мій володарю, так і казав. Із братом моїм Іваном, воєводою Київським, хотів говорити…
— А що гонець? — мовчання короля не було довгим. — Ти привіз його?