— Це перше, що я волів би зробити, але не наважився, та за вашим наказом мої люди негайно повернуться і привезуть його. Ваша Величносте, князь Острозький Костянтин — хитра людина і далекоглядний політик. Упевнений, він стежить за подіями і знатиме про зникнення свого посланця. А поки що лише чекає від мене відповіді, якої я ще не дав. І можливо, мій король, розум якого завжди був узірцем для мене, знайде у цьому сенс розпочати тонку гру, аби досягти чогось більшого.
Обличчя Ягеллона продовжувало залишатися непроникним, та відчувалося: розмова його збентежила.
— Що іще пропонував тобі Острозький?
— Нічого такого, що я міг би використати для викриття цих задумів. Лише питав про мою згоду. Гадаю, він припускає можливість використати як одного з можливих союзників хана Гірея, адже у московитів із ним мир, і діятиме князь незалежно від моєї відповіді.
— А що пропонуєш ти?
— Небезпека велика, і як не завтра, то позавтра війни не уникнути. Ваша Величносте, віддайте мені Брацлав! Зробіть мене Брацлавським намісником, воєводою. Віддайте Поділля, землі князя-зрадника, на яких тепер нема твердої влади, а процвітають смута й непокора. Землі, на яких чимшвидше потрібно будувати сторожові фортеці. Це перекриє шлях Гірею для нападу на ваші володіння. Я упораюся з цим.
— У гетьмани мітиш, князю? — без будь-якої загрози в голосі запитав Олександр.
— Лише бути найвірнішим вашим підданим і мати змогу захистити вашу корону й землі, віддати увесь свій хист та вміння, а якщо знадобиться, то й саме життя, — ось про що усі мої думи.
Промовляючи це, Михайло схилив голову, та продовжував дивитись ув очі монарха.
— Віддайте мені Брацлав.
— Князь Острозький Костянтин — вельми важлива фігура у королівстві, — подумавши, мовив Ягеллон. — І не раз доводив свою вірність короні. Так, він русин, але за ним стоїть багато знаті, навіть і литовської. Вони не зрозуміють цього. Докази зради такої особистості, як Острозький, повинні бути вагомішими. Зі шляхтою стало важко вправлятися. Іноді шкодую, що не слухав твоїх порад і тепер змушений іти на нові та нові поступки, запобігаючи смуті. Я вірю тобі. Але… Якщо уявити, що завтра Острозький з’явиться тут і присягне мені на вірність, я прийму це, навіть знаючи те, про що ти розповів.
Обличчя Глинського спохмурніло, і це зауважив король.
— Я бував у тих землях, — продовжував Олександр, — і добре їх знаю. У році 1498 від Різдва Христового, коли йшов з військом на допомогу нашому союзникові — волоському князеві… Тоді ми стояли у Брацлаві. Вчинимо так — я віддам тобі деякі землі вздовж річки Бог. Грамоти на володіння отримаєш другого ж дня. Будуй фортеці. Збирай військо. Починай негайно. І це дасть мені змогу ще більше наблизити тебе до себе. Для усієї шляхти ти будеш другою людиною після теперішнього гетьмана і заступатимеш його у часи недуги та по смерті. А стосовно Брацлава — поки що забудь. А як воно станеться далі — лише Господь знає. Знатимемо свого часу і ми. Прискорювати ж не у наших силах.
Віднедавна саме це уявляв собі Лук’ян у часи, коли ставало зовсім погано. Мати його недавно ходила до ворожки. Вісту́на, казали, знала у цьому толк і ворожити уміла на всьому. Колись задавна ворожила її баба. Не знати, за якою потребою зібралася матуся, і дід Опанас відвіз її на той берег річки. Міг би зробити це Лук’ян, та казали, що не можна.
А кілька днів по тому Харитина відрізала пасемко свого волосся, витягла з подушки кілька пір’їн, замотала у тканину пічної золи і спакувала усе це, щоб заніс до Вістуни. Довго шукав тоді Лук’ян заховане весло від довбанки, а коли почав плисти, здійнявся вітер, який відніс човна далеко за течією, адже сил гребти проти неї швидко не стало. Через це й дістався до хати ворожки, коли сутеніло.
Вістуна, або, як частіше її кликали, — Вістуня, виявилася повногрудою та здоровою бабою, надто веселою як для ворожки. Вона посміялась із замученого й наляканого хлопця і, розв’язавши пакунок, розклала усе по столі.
— Сідай отут.
— Навіщо? — не зрозумів Лук’ян.
— Ворожитиму.
— Я не хочу, я боюся, — смикнувся той до дверей.
— Дурню, не тобі. Матері. Вона замовляла. Якщо втечеш — погано буде. Недокінчена ворожба — зло.
Усе в Лук’янові заніміло, коли всівся на лавку, ноги з якої не сягали підлоги. У кутку під стелею висів образ, під ним горіла лампадка. Отже, не мала б Вістуна з нечистю водитися. Вона всілася навпроти, трохи щось пошептала, а потім витягла ножа. Ноги хлопця мало не віднялися.
— Сиди, дурню! Волосся треба ще твого. Сиди, кажу!
Вона почала розгладжувати йому волосся, вишукуючи потрібне пасемко, потім скуйовдила і засміялася.
— Ну, чого злякався, дурнику? Де ж ти такий узявся, наче дитина зовсім. А літ вже як доброму парубкові. Не годують тебе? А личко гарне. Я таке люблю.