Та що з того? Якщо Таму здурив, це буде останнім, про що дізнався Лук’ян. В уяві хлопця спливла дивна споруда, яку влаштував навпроти сховища книг Абу Хашир і по якій залежно від тіні можна було визначити як день року, так і годину дня. Якщо б Лук’ян зумів догодити вченому, той міг би пояснити, як це робиться і чому ця тінь відрізняється улітку від себе ж узимі, яка у Тлемсені чомусь не має снігу. Абу Хашир жодного разу не бачив снігу і зацікавиться, обов’язково схоче знайти пояснення. Та навряд чи це станеться. Гарчання левів долітало до його вух, змушуючи здригатися.
Джамад у супроводі Юсуфа — наймолодшого сібі, зачинивши двері, попрямував до звіринцю. Обом належало йти за ним. За квітучими кущами, що ховали клітки зі звірами, пролунало гарчання. Джамад, який ішов попереду, зупинився і повільно обернувся до Лук’яна. Від його посмішки у нещасного похолола кров. Ноги не бажали переступати, спотикалися на кожному кроці. Усі троє рушили далі.
Не дійшовши до павичів, Джамад стишив крок і взявся рукою за дверцята клітки. Поруч не було нікого. Наближався час годування, тому інші слуги займалися їжею для тварин. Він обрав зручний час.
Лев, що отримував їжу з рук Джамада, підняв важку голову. Навколо сутеніло, і старший сібі не побачив левиці в іншому кутку загорожі поруч із дверцятами. Посміхаючись Лук’янові, він просунув руку крізь ґрати, приманюючи хижого звіра. Серце Лук’яна здатне було зупинитися. І раптом надсадне гарчання пролунало майже поруч. Левиця, побачивши людську руку, стрибнула до неї. Переляк скривив обличчя нещасного, а от руку прибрати Джамад не встиг. Щелепи зі страшними зубами зімкнулися вище ліктя, і потужним ривком хлопця кинуло на ґрати, а наступної миті вже обоє левів дерли його до себе, оскаженіло працюючи зубами та кігтями. Дикий нелюдський крик лунав над куполами палацу.
Слуги збігалися з усіх кінців, та було пізно. Джамад лежав поруч із кліткою. Руки не було, з плеча його стирчав гострий уламок кістки, а кров розбризкувалася по камінні. Усі, заціпенівши, спостерігали жахливу картину. Він уже не кричав, часто дихав, а очі блукали навсібіч.
Салах аль-Назір прибув останнім. Голос Юсуфа тремтів, коли хлопець укотре розповідав, що Джамад сам запхав руку крізь ґрати, бажаючи погладити лева, адже робив це і раніше. Очі помираючого зупинилися на Лук’янові й щось намагалися сказати в останню мить. А далі Лук’ян зрозумів, що вони більше не бачать.
Про те, що біль буває настільки сильний, Данило не мав гадки. Він виникав у частині тіла, до якої брався кат, і гриз до глибини нутра, а потім поступово розливався на усе тіло, і тоді горлянці бракувало крику, а грудям повітря. Цей умілець знав, що робить. Та набагато гіршим від тілесного болю було те, що лежало у голові важким каменем, — думка, що це триватиме довго, а потім від нього залишаться тільки шматки.
Якщо б його далі чекало життя — навіть цей неймовірний біль можна було би терпіти. Якщо б, навпаки, знати, що вже залишилося недовго — то якось можна було би змиритися і з думкою про смерть. Перше з другим укупі виявилося понад його сили.
У підвалі з низькими склепіннями камінь поглинав увесь крик. Попри стіни стояли залізні пристрої, які міг би вигадати лише сатана. Той, у якому замкнули Данила, витягнули на середину. Клітка нагадувала позу людини, яка сидить. От тільки зі сидіння стирчали гострі цвяхи, що наскрізь прошивали шкіру. Такі ж самі стирчали з усіх боків.
Троє прислужників диявола знали, що роблять. Щойно затягши його до підвалу, вони вчепили зв’язані за спиною руки нещасного до ланцюга і потягли до стелі. Як не напружував Данило м’язи, вони таки викрутилися, і дикий біль засів у плечах напостійно. А головний кат узявся докінчувати справу, від якої його відволікли, бо попередній мученик був ще там.
Припнутий до крісла, з якого також стирчали цвяхи, він уже помирав. Та руку його час од часу запихали у пристрій, важіль якого натискав один із кривавих прислужників, і тоді крик у грудях нещасного прокидався, а від руки з хрустом відпадав новий шматок.
Висіти довелося довго, бо скалічений в’язень підземелля ніяк не помирав, і лише надвечір його бездиханне тіло винесли геть, а в крісло-клітку впхали Данила. Плечей він уже не відчував, і руками годі було порухати, та щойно попустили ланцюг, на якому дебеле тіло заштовхали у цей диявольський пристрій, скалічені мязи напружилися, до останнього рятуючи нещасного, адже цвяхи увіп’ялися в те, на чому сидять.