Руки Данила, не питаючи дозволу, несамовито вперлися у сидіння, й одразу долоні були наскрізь простромлені вістряками. Він хрипів і намагався триматися, аби не бути скаліченим навічно. Втім, зараз ці мучителі відтягнуть руку набік, аби робити те, що на його очах щойно відбувалося з іншим. Кінець наставатиме повільно. Страшна темна пелена застилала очі, та щойно руки слабли від цього, вістряки впивалися у шкіру, і він прокидався, намагаючись триматися понад усе. А потім двері зачинилися. Вони пішли, не загасивши смолоскипів, щоб ув’язнений міг бачити усе, що чекає його зранку. Зціпивши зуби, Данило загарчав. Дивитися на це й уявляти майбутнє було неможливо. Тому, напружуючи останні сили, він шукав інші думки, здатні згаяти час та біль. Вони плавали десь дуже далеко, у чорному мареві, й мали обличчя княжого сотника Гатила та його вояків — настільки спотворені, наскільки мова кривавого дейхграфа могла спотворити ім’я його колишнього пана. «Кнезе Міхель Хлінскі…» Ось як воно звучало. Та відчуття, що йдеться про нього, а не про когось іншого, твердо оселилося у голові мученика. А далі усе накривали обличчя татар, які везли бранців річкою Бог. І глибина холодної води, що рятувала від усіх разом…
Коли він отямився, у підвалі з’явилися люди. Руки давно затерпли і перетворилися на суцільний біль. Йоганн ван Герст нахилився, з подивом розглядаючи пробиті вістряками долоні, що досі рятували зад цього нещасного, й очі, затуманені поволокою, які ще могли розуміти.
— Ну що, — мовив зрештою володар страшних покоїв, — може, ти щось згадав? Ціла ніч минула.
— Змилуйтеся, пане, — прошепотів Данило. — Не можу більше. Убийте, благаю. Не винен я. Не хотів поганого. Сам прийшов. А князя Глинського ніколи не бачив. Лише одного служника його, вояка. Гатила Мирона, сотника. Того пам’ятаю. За князя правив у землях наших… Кремезний, із вусами чорними. Обличчя розрубане…
Ван Герст із Кунрадом перезирнулися. Але нещасний не міг цього бачити і продовжував молити слабким голосом:
— Відпустіть, благаю… Відведу до села, де живе отой фриз Патрік, який згодився продати вас… Там недалеко, Джоні казав… є замок. У ньому допомога… Зброя… Може, й вони там…
Двері зі скрипом зачинилися.
— Залиште його, мілорде, — упевнено промовив Кунрад. — З мертвого не буде користі. Гадаю, не бреше він. Це неможливо витримати. Подивіться на нього — він ще молодий і не міг брати участі у битві при Антхельгені. Хлопець справді не знав вашого кривдника. Зате мав справу з тим, кого кликали Атиллою, хто завжди був при Крилатому Воїні курфюрста Саксонського. Він чужинець, і його мовою це ім’я звучить як Гатило, бо язик його не вміє інакше. Так само як не вимовить «кнезе Міхель Хлінскі», як називали при дворі курфюрста Альбрехта Крилатого Воїна.
— Світ надто великий, — задумливо промовив ван Герст. — Чи можливо таке?
— І разом з тим збіг дуже дивний, — заперечив Кунрад. — Усе, що було відомо цьому нещасному про його володаря, якщо він справді ніколи його не бачив, то це те, що кнезе Міхель служив королю заморської країни і лише після повернення отримав від Ягеллона нові землі, де жив тоді наш в’язень. Крилатий Воїн був підданим литовського короля Ягеллона, це сказав сам курфюрст, коли ви після перемов вимагали двобою з ним. Усе збігається. А командир його вояків, Атилла, вочевидь таки залишився живим після мого удару. Це був умілий воїн. Першим ударом мій палаш розсік йому обличчя, і саме такий рубець згадував щойно цей бранець. Виходить, Атилла — не прізвисько. Так звали його насправді. «Гатило».
— Як радиш учинити? — подумавши, запитав дейхграф.
— Мілорде, припиніть катування. Ми ще вирішимо, як діяти далі. І матимемо змогу перевірити деякі його слова. Принаймні, якщо флотилія південних каперів стала біля берегів Британії, про це обов’язково повідомлять регента. А отже, знатимемо й ми. І якщо це справді так, то, прилаштувавши свої скарби у королівському банку, Джоні зробить удар у відповідь. Ваш брат ніколи не складе зброї, і ми повинні готуватися. А цей в’язень — єдина мотузка, що веде до Ханса.
— Маєш рацію, Кунраде, — згодився той. — Годі катувань. Але… Накажи катові — нехай його скалічить. У цього в’язня надто сильні руки. З вигляду вони здатні розгинати ґрати. Нехай перетне сухожилки.
— Слухаюся, мілорде, — Кунрад схилив голову. — Але… Ці руки могли б бути корисними у корабельні. Хто зна? Раптом усе, що він казав, — правда?
— Гаразд, вирішуй сам, — по хвилі роздумів мовив Йоганн. — Але… Якщо він одного дня зникне, подушивши сторожу, питатиму з тебе.
Обидві галери зчепилися бортами, і люди у чалмах, поприпинавши канати з обох боків, кинули трап. Нога, що стала на нього, була взута у грубий порепаний чобіт. Важке тіло, підперезане багатим поясом, ступило на палубу іншого судна. Той, хто стояв навпроти, був дуже схожий. Майже така сама борода, тільки трохи коротша, такі самі широкі плечі та міцний живіт, обставлений руків’ями зброї.
— Нехай благословить тебе всемогутній Аллах! — виголосив Хизир, провівши руками по обличчю та схиляючи голову перед братом.