Вояків у замку майже не залишилося, і ван Герст відправив загони у супроводі двох місцевих жовнірів до головного шлюзу й на допомогу засідці. Напівзамученого Данила, який досі так і не відійшов од катувань, стягли з коня й кинули на каміння в кутку під стіною. Двір був невеликий, і більшу частину його площі займав колодязь з величезним колесом, за допомогою якого підіймали воду. Над головою по колу мостилися вчеплені до каменю дерев’яні переходи, по яких можна було дістатися бійниць. На кам’яних майданчиках угорі стояло кілька гармат.
— Скільки людей у за́мку? — стурбовано запитав Йоганн.
— Четверо, мілорде, тепер четверо, без ваших, — стираючи з обличчя рясний піт, відповів бюргер.
Серце Данила стукало часто і зрадницьки, заважаючи зібратися з думками. Четверо. І десяток графських, які зараз розійдуться їсти-пити. Куди запхають його? У тому, що темне та холодне підземелля є і тут, він не сумнівався. Тіло та руки й далі мучив біль, ноги не складалися після двох діб у сідлі, з яким ніколи не мали справи. Голова хилилася до каменю. Його вже не охороняли так пильно, але що з того? Куди подітися? Згадалася річка Бог — глибока та незвідана, у глибинах котрої, як казали старожили, завжди водилися чорти. Тепер він розумів — насправді усі чорти тут. Річка ж таки рятувала й давала життя. Та вона залишилася далеко. А навколо чужого за́мку простягався похмурий заболочений ліс. І як же ж дико йому захотілося туди!
Знову почав моросити дощ. Дерев’яні балкони нагорі утворювали захист від мокви, і просто під ними на стінах були вчеплені алебарди для сторожі. Ще одна гармата стояла в куті, спрямована до воріт. А над ним на гаках висіло таке, що попри все привернуло увагу. Побувавши у кількох абордажах, Данило знав толк у бійці. Таким не бився ніхто. Взагалі при погляді на цю зброю виникала думка, що її неможливо підняти. Втім, битися нею удвох або утрьох також не виходило. Це мала робити одна людина.
До важкого дерев’яного держака, оббитого залізом, грубезним ланцюгом вчепили залізний шмат завбільшки як невеликий гарбуз, із котрого стирчали вістря, схожі на ті, що дірявили його тіло у графському підземеллі. Той, хто орудував цим, повинен бути наділений велетенською силою. Не раз увечері, коли гуділи хрущі над вишнями, хлопчаки збиралися біля діда Васлая і той розповідав про давні часи, коли жили справжні богатирі-велетні, яких давно нема. Містки для воїнів нагорі захищали зброю від дощу, втім, мокре повітря робило своє — велетенський цеп укривала стара іржа, а отже, братися до нього справді не було кому.
Відкинувшись на стіну, Данило спробував непомітно терти мотузки об каміння, та стіна не мала навіть виступу.
Те, що сталося далі, було повною несподіванкою. Заскрипіли ворота конюшні, й двір заполонили вершники. Водночас із менших воріт висипали озброєні арбалетами люди, хоча бюргер сказав, що залишилося тільки четверо жовнірів. Кунрад першим вихопив палаша, крикнувши «зрада!», а охорона ван Герста хапалася за арбалети. Та їх випередили. Звуки спущених тятив ударили по вухах водночас із короткими стрілами по тілах прибулих. Охорона дейхграфа падала на землю. Поранені корчилися у передсмертних муках, а ті, які залишились, стискалися кільцем навколо свого господаря.
— Кинути зброю! — звелів воїн, який зайшов крізь ворота. — Наказую! Киньте зброю, мілорде, і накажіть зробити це своїй сторожі. Тоді вам буде дароване життя.
— Хто ви такі? — гнівно вигукнув Йоганн. — Назвіться, кому ми маємо здатися?
— Кидайте зброю, — повторив невідомий, — інакше усі помрете.
Воїн зі сторожі дейхграфа, який устиг вихопити палаш, упав зовсім поруч. Коротка важка стріла влучила йому в груди, і, смикнувшись кілька разів, нещасний затих, навалившись нерухомим тілом на довгу пряму шаблюку. Впавши горілиць на каміння, Данило присунувся і швидко намацав зіпнятими за спиною руками її вістря. Воно легко просунулося під мотузки, поранивши руку, та бранець не зважав. Лезо виявилося гострим, і серце зрадницьки тьохнуло, коли зап’ястки відчули волю. Але навколо було стільки людей, яких усіх без винятку належало вважати ворогами!
Усередині жахливо млоїло в очікуванні тої рятівної миті, подібна до якої трапилася багато років тому на ріці Бог, коли, наважившись, із зв’язаними ногами пірнав у глибину під стрілами татар. Коли?
Воїни ван Герста тиснулися до купки біля колодязя, оточеного з усіх боків, і він був слабким захистом для їхніх спин. Арбалетники ворога, не гаючи часу, рушили в обхід, а кіннота гарцювала навколо, загрожуючи поскидати жовнірів у колодязь.
— Ми не здамося невідомо кому, — рішуче промовив Йоганн. — Назвіться, тоді вирішимо.
— На все свій час, мілорде, а зараз кидайте зброю, — повторив невідомий. — Мастере Кунраде, ви досвідчений воїн. Загибель ваших людей буде марною.
Ця кривава сутичка не могла врятувати Данила, затисненого у куті, бо на шляху до зачинених воріт була купа озброєних вояків. Людей ван Герста мали швидко перебити, і тоді він також потрапить до рук тих, хто цілком міг бути заодне з Джоні. Якщо так — на нього чекала страшна смерть.