Новий емір Абу Хамму Ахмад також не наважився виступити проти непокірних і чекав весни, коли припливуть галеони. Він лише спромігся надіслати звістку до кардинала Хіменеса, не підозрюючи про його смерть. Коли ж на Магрибі остаточно стало відомо про зміну володаря у невірних, смута здійнялася не лише у Тлемсені. Піддані еміра не бажали більше платити данину, адже зі смертю короля християн померли і їхні зобов’язання перед ним. І тоді Арудж прийшов сам.
Тлемсену охопив жах. Навколо було суцільне пе́кло. Кругом горіло, погроми відбувалися скрізь, прибічників еміра вішали і топили у морі. Непокірні вдерлися і до володінь вченого, й Абу Хашир якимось дивом устиг заховати обидві недописані книги. Сам Хамму Ахмад знайшов прихисток у володіннях західних сусідів, куди рука Арудж-реїса не простяглася. Гармидер тривав до самого літа. А коли припливли галеони християн, що їх надіслав новий король Карл, якого таки встиг звести перед смертю на трон всюдисущий кардинал Хіменес, почалася справжня війна.
Тлемсена здалася без бою, й Абу Хамму Ахмад, знову посівши своє місце, набрав військо з бедуїнів та повів на Аль-Джазаїр суходолом. Галеони ж християн рушили морем уздовж берега в тому ж напрямку. Біда відступила, й Абу Хашир дістав зі сховищ обидві книги. Тепер його думки все менше займали науки. Адже навколо сталося надто багато подій, і пам’ять про них потрібно було в ім’я всемогутнього Аллаха зберегти для нащадків.
Загін вершників розтягнувся по вибитій дорозі, на яку сідала ріденька мрячка. Болото розліталося з-під копит. Щоразу на перехресті вони зупинялися, обираючи подальший шлях. Власне, обирав переважно один із них. Кремезний молодий чолов’яга, руки якого були зв’язані за спиною, а поводдя його коня утримував інший воїн, подовгу розглядався перед тим, як ламаною мовою фризів указати подальший напрямок.
Кунрад давав знак, і лавина вершників спрямовувалася туди. Блукання тривало другий день поспіль. Споруда, на яку зрештою виїхав загін, була дамбою, вище якої простягалася заболочена місцина. Біля шлюзів чатували озброєні воїни у схожому вбранні.
— Не спати, дармоїди! — виїхавши нагору, Кунрад обвів пильним поглядом варту.
Спати ніхто й не думав.
— Ну? — повернувся він до Данила. — Оце ні з чим не поплутаєш, навіть якщо бачиш таке уперше. Ви були тут?
— Ні, — похитав головою той. — Але Патрік казав, що тут є дамба з охороною, тому ми обходили лісом. Напевно, я зблудив на попередньому роздоріжжі. Треба вертатися в інший бік.
Нічого не сказавши, Кунрад під’їхав до ван Герста.
— Він справді бував у цих місцях. Усе збігається. Схоже, вони говорили про замок Штіллме. Вертаймося. Нехай знайде сам. Якщо бреше — швидше зловиться. А тут варто залишити підкріплення. Від вашого брата усього можна чекати. Біля Штіллме — головна дамба. Якщо Ханс націлився на неї, може статися велика біда.
Дейхграф Йоганн ван Герст відповідав перед регентом за охорону та утримання в належному стані східних дамб, що, власне, й означав його титул. Завдяки цим спорудам трималася родючість земель доброї половини регентства. Та й самі землі утворилися завдяки системі дамб та шлюзів, які відвоювали все це у Північного моря. Що, як підступний капер замислив щось надто хитре? Для чого вбивати дейхграфа, якщо можна, зруйнувавши вали та шлюзи, пустити ненажерливе море на імператорські статки? Не мине й кількох днів, як ненависний брат опиниться у регентській в’язниці, а там, гляди…
Обоє мали слушність. Залишивши на місці ще десятьох жовнірів, загін рушив далі. Село відшукали надвечір. Данила упізнали одразу, і розповіді селян повністю збігалися з тим, про що стогнав нещасний під руками катів. От тільки дім Патріка виявився порожнім. Передчуваючи лихе, зрадник забрав сім’ю і сховався невідомо де. Кунрад лише скреготав зубами, загрожуючи спалити геть усе. Воїни вже готували смолоскипи, та дейхграф зупинив покарання своїх селян.
— Швидше у Штіллме! — закликав Йоганн. — І дав би Бог, щоб ми не спізнилися!
Загін полетів далі, й на світанку вони побачили невисокі вежі. Там панував спокій. Варта, упізнавши свого господаря та Кунрада, відчинила ворота. Та щойно вони опинилися усередині, незрозуміла тривога передалась обом. Коен дер Голль, бюргер фортеці Штіллме, виявився при зброї та обладунках і виглядав збентеженим. Тиждень тому піший загін невідомих людей бачили в лісі біля крайньої дамби, а згодом відправлені на пошуки арбалетники знайшли у хащі схов з діжею пороху, біля якого влаштували засідку, проте зловмисники так і не з’явилися. Гірші підозри готові були справдитися.