— А тому, що твої піддані, твої городяни, бедуїни з твоєї країни біжать на мої галери, знаючи, що там їм не загрожує принаймні голодна смерть. То навіщо мені християнські бранці, які найвирішальнішої миті здіймуть повстання? Подумай, еміре. І ви, і ми — діти Аллаха, його творіння. Чому маємо воювати та різати один одного, ще й кликати на допомогу невірних?
— Твій брат Арудж говорив те саме, — злісно відповів Хамму Ахмад. — А коли ворота Тлемсени відчинилися перед ним, різав і топив у морі. Вода червоною від крові його братів стала. А сам я змушений був переховуватися в Аль-Мамлаку.
— Я не Арудж, — гнівно стукнув кулаком гість. — Я Хизир-реїс і жодного разу не порушував свого слова, даного навіть рабу. Я вірний слуга всемогутнього Аллаха і не здійму руки на мусульманина. Вони з того боку, ми — з цього. Так було і буде. Вирішуй, еміре. Арудж згубив себе у сліпій люті та невмінні думати. Я ж граю у твій шатрандж, хоча ніколи його не бачив. Ми, усі, хто з цього боку, — діти Аллаха й повинні триматися разом у боротьбі з невірними. Вони хижі та могутні. І щоби перемагати, нам слід багато чому навчитися у них. Тому і я скажу тобі те саме, великий еміре, — давай закінчимо цю гру, як є. Нехай ніхто не переможе. І нехай це стане символом для великої гри за межами твого розкішного палацу проти спільного ворога.
Шепіт схвалення прокочувався рядами підданих. Найбільш наближені нахилялися до володаря і шепотіли на вухо поради. Лук’ян чув про реїсів. Торік довелося побачити їх на власні очі та відчути шкірою. Цей міг думати й говорити, проте вигляд його і розмови чомусь викликали здригання.
Зрештою Хамму Ахмад підвівся на ноги.
— Я почув тебе, Хизир-реїсе, — промовив емір. — І приймаю твої умови. Мої воїни стануть пліч-о-пліч із тобою проти невірних, доки не скинуть їх у море.
— Я сподівався на твою мудрість та далекоглядність, великий еміре, — відповів Хизир. — І хочу на знак згоди й порозуміння зробити тобі подарунок.
Руки ватажка морських розбійників неквапно відв’язали важку шаблю, прикрашену золотом та діамантами. Вигук захоплення прокотився залою.
— Не дарма узяв я цю зброю, збираючись на твоє святкування. Ти знаєш, еміре, я воїн і не ношу прикрас, а зброя моя проста, як у кожного реїса. Цю шаблю я захопив разом із мальтійською галерою. Я бачив — ти оцінив її. Нехай вона міцно сидить у твоїй руці в ім’я Аллаха!
Шатрандж вибухнув криками захоплення, а емір, прийнявши дорогий подарунок, промовив:
— Я також воїн, до того ж правитель країни. Проте навіть у мене нема зброї настільки розкішної, щоби служити рівноцінним подарунком. Утім, я не залишуся в боргу. Від мене також не сховався твій хист до гри в шатрандж. Знаю і про твоє рішення присягнути на вірність султану османів. І якщо ти попливеш на чолі каравану як новий володар Аль-Джазаїру, треба мати о́браз правителя. А це означає — носити дорогу зброю, одяг, мати шляхетні звички. Навряд чи великий султан Селім слухатиме тебе, якщо говоритимеш так, як тепер зі мною. Істанбул — велике й казкове місто. Туди сходяться шляхи з усього світу. Там є усе. І там знають мистецтво шатранджу. І якщо ти володітимеш ним — це також обличчя правителя. Тому я дарую тобі цього раба з невірних. Його звати Лукані. Він учився в Масума Хіді, найкращого знавця шатранджу Тлемсени, і знає усі секрети стародавньої гри.
Вуха Лук’яна відмовлялися чути, а щойно мовлені слова еміра не вкладались у голові. Здавалося, підлога палацу вислизає з-під його ніг, а тіло відривається від землі десь у точці, що визначив великий Аль-Біруні, й летить униз, до прірви, безмежність якої невідома навіть ібн-Махді.
Вони промовляли ще щось, проте Лук’ян уже не чув. Усе закінчилося так несподівано. Чомусь це сталося не тоді, коли реїси Аруджа, вдершись до Тлемсени, трощили усе навколо. Ні, саме тепер, коли хотів жити і знав, для чого. Ніколи більше не побачить він Абу Хашира, не почує його мудрих слів, не візьме до рук отих непрочитаних книжок. У пам’яті спливло черево перекинутої галери, яке заливала вода, згадався кровожерливий щур під палючим немилосердним сонцем. Таке знайоме відчуття кінця усього. Дарма воно виникло тоді. Те, у чому завжди був упевнений, несподівано перекинулося шкереберть. Справжній кінець настав зараз.
Чиясь груба рука хапнула його за плече й потягла зі зали. Під ногами пересипався пісок, і вони, втративши здатність іти, запліталися, грузнучи в ньому. Навколо стояв регіт.
Кунрад їхав попереду, не обертаючись. Вони заїхали у ворота й одразу ж повернули до внутрішнього двору. В куті біля стіни вправлялася сторожа, і дзенькіт зброї у цей вранішній час було чути ще при під’їзді. Воїни відточували майстерність володіння мечем. Побачивши Кунрада, старший — ван дер Молен зупинив їх. Бій був, звичайно, не справжній, але обличчями жовнірів стікав рясний піт.
Данило скочив на землю, віддаючи поводдя прислузі, й уклонився господареві. Ван Герст бився разом з усіма і тепер, віддавши свій палаш, підійшов до них.