— Узимку нас чекатиме подорож до Гента. Шлях не близький, а можливо, доведеться їхати ще далі. Це важлива місія. Мені потрібні вірні люди, готові супроводжувати мене. Чи здатний ти вирушити із загоном?
— Для мене честь, мілорде, отримати вашу довіру. Я бажав цього і сплатив за неї дорогу ціну, — відповів Данило. — Піду з вами, куди накажете.
— Гаразд, — не схильний гаяти час, Кунрад скинув камзол та повісив його на балку, до якої припинали коней. — Якщо так, хочу бачити, на що ти здатний. Тобі ж доводилося бувати у справжній бійці?
— На що я здатний, ви мусили бачити, мастере Кунраде, — розвів руками Данило.
— У замку Штіллме я бачив лише твою рішучість та силу, — заперечив той. — Але якби сталося так, що з отим цепом ти кинувся на мене, то був би давно мертвий. Обери собі зброю і стань зі мною у позицію.
Який з нього воїн — Данило зрозумів одразу. Піднявши важку, але недовгу корду, схожу на абордажну шаблю, якими билися капери, він кинувся на супротивника, намагаючись випадково не скалічити. Та здивувати споглядачів цього разу не вдалося. Зазубрене від постійних тренувань лезо щоразу розсікало повітря. Кунрад рідко підставляв під удар палаш, переважно ухиляючись, і час од часу демонстрував хитрі випади, кожен із яких у справжньому бою був би для Деніела останнім.
Зрозумівши марність зусиль, Данило змінив тактику. Тепер він не кидався на ворога стрімголов, натомість, узявши зброю і в другу руку, намагався переграти досвідченого вояка у випадах. Тепер йому стало легше захищатися, але вразити командира замкової варти годі було сподіватися. Однак як не крути, Данило був дужчий та молодший, і думка про те, що Кунрад скоро змучиться та здасться, завзято сиділа у голові.
Супротивник і далі рухався легко та швидко, не розкидаючись силами. Данило ж відчув невдовзі важкість у ногах, а потім почало бракувати повітря для дихання. Зрештою він зупинився.
— Гаразд, — мовив Кунрад, застромлюючи зброю. — Уміння у тебе мало, проте не бракує бажання та сил. Тепер день твій щоранку починатиметься ось тут. Я сам тебе вчитиму. Якщо мене не буде, ти слухатимешся ван дер Молена, командира замкової сторожі, й займатимешся удвічі довше, ніж інші жовніри. Їстимеш разом із ними. А після обіду повертатимешся до Вілфорта на верф.
Життя, що почалося далі, було сповнене іншим, новим, чого раніше бракувало. Не те щоб у ньому завжди жило бажання перемагати озброєних супротивників, хоча за дитячих років усе починалося саме з цього. Тепер було щось незвідане. Він уже не відчував себе тим неотесаним парубком, руки якого могли лише стругати дерево, а голова — виконувати те, що вкажуть пальцем. Дедалі частіше траплялося, коли наказувати доводилося йому.
Саме тоді й утямила голова, яку інші завжди вважали дурною, чому не дозволяв кульгавий Вілфорт майструвати одному робітникові щоглу або кіль від початку до кінця. Якщо таких щогол треба було багато, швидше виходило, коли один робітник обтесував тільки грубі кінці, інший рівняв саму щоглу, а третій лише перевертав її. За такого методу часу втрачали менше, а виходило краще. Робітники розподілялися на купки, котрі Вілфорт називав цехами, і виконували тільки однакову роботу, а те, що виходило у різних цехів, інші потім складали докупи.
Були й деякі речі, яких тут робити не вміли, — полотно для вітрил ткали у тому ж Генті, що був, за словами Вейнанда, величезним містом. Розповідали, що тканням вітрил там зайняті цілі вулиці, хоча до Північного моря звідти простягалася величезна відстань, а у самому Генті, відколи він стояв, не бувало жодного корабля.
Усе це Данило слухав з роззявленим ротом, кліпаючи очима, та коли повертався до свого цеху, де працювали тільки теслярі, простакуватий велетень набував іншого вигляду. Руки його дбайливо обмацували кожен виріб, а потім брали тесло і поправляли те, що не доробили інші, котрі поступово звикали називати його «мастер Деніел».
А що вже було казати про дні, коли йому, належачи до озброєного загону, доводилося об’їжджати дамби та сусідні замки! Двічі на рік це здійснював дейхграф. Щомісяця ж на чолі загону вирушав у ліси ван дер Молен, і тоді «мастер Деніел» очолював менший загін із десяти вершників. Він же й проводив тепер щодня з ними вправи під стіною, відчуваючи, як твердне рука, як стають невтомними ноги, навчившись не робити зайвих рухів, як довго залишається свіжим усе тіло.
За цей рік він засвоїв науку володіння будь-яким видом зброї, що розкладали на траву або сніг у куті поблизу внутрішніх воріт. Та одного разу хтось із жовнірів, збираючись до обіду, побачив у зброярні прикиданий цеп із замку Штіллме, який за наказом дейхграфа ще тоді забрали до Гронінґена.
Другого ж ранку страшну зброю винесли до стін, аби мастер Деніел показав, що робив нею з лотаринзькими найманцями. Відчувши бажання, він узяв цеп до рук. А вимахнувши кілька разів, зрозумів, що місяці вправ із палашем не минули дарма. Зброя ця, яку міг підняти не кожен, виписувала у його руках дивні кола, змушуючи жовнірів несамохіть відходити подалі.