Вони перейшли головну залу, потім кілька коридорів, і господар відчинив двері. Тут уже не було охорони.
— Іди за мною!
Те, що побачив Данило, змусило його заклякнути на місці з роззявленим ротом. У кімнаті горіли свічки, розкидаючи спалахи по кам’яних стінах. Біля однієї з них стояло велике ліжко, дерев’яні частини якого були вирізьбленими янголами у різних позах. А на стіні навпроти… Просто на нього дивилася молода прекрасна дама у багатому вбранні. Її біляве волосся було розкидане по плечах, а обличчя всміхалося. Сама ж вона в якомусь незрозумілому бажанні нахилилася уперед, розтуливши губи, ніби збиралася щось промовити.
Він вражено застиг.
— Чому так дивишся? — обернувся ван Герст. — Ти хотів почути про Новий світ.
— Хто це, мілорде? Що це? Я жодного разу в житті такого не бачив.
— Це моя дружина. Вона померла. Вже давно.
— А… — Данило спромігся тільки простягти руку.
— А це… Так малюють творці живопису. Фарбами. Ти ж бачив у бенкетній залі. На портреті дружина дуже схожа. Наче дві краплі води. Така, як була насправді. Це робота великого майстра Альбрехта Дюрера, саксонського живописця. Він у той час подорожував та вчився у наших, фламандських майстрів. Підійди сюди.
У куті зали стояло ще одне диво — величезна куля, що могла обертатися, і на ній серед чудернацьких кривих ліній написані слова невідомою мовою.
— Ось він, Новий світ, — тицьнув пальцем у кулю дейхграф.
— Де, у ній? — не зрозумів Данило.
— Ні, він далеко. А це просто карта. Хіба капери не мали карт, на яких зображалися землі та як до них плисти?
— Мали, — розгубився Данило. — Я бачив. Але… Чому куля?
— Це карта усієї Землі. Такою її створив Господь Бог — круглою. І вона обертається. Ти не знав цього?
— Ні, — похитав головою Данило. — Звідки ж?
Ван Герст покрутив кулю і мовив:
— Ось так. Просто ми цього не відчуваємо. А ось Північне море. Оце наше узбережжя. І десь отут замок Гронінґен.
— І ми у ньому? — Данило був без перебільшення спантеличений. — Карту я бачив тільки здалека. Ваш брат ніколи її не показував. А де «казкова країна»?
Як міг, Данило розповів про недовге перебування каперів у ній.
— Ця земля називається імперією османів. Ось вона. Звідси ви припливли. А сюди попливли далі. Хоча з імперії османів до нас можна дійти й суходолом. Ось так…
Ван Герст продовжував розповідати про море, що звалося у Гронінґені Середнім, хоча мешканці Казкової країни називали його Ак-Деніз. А замакітрена Данилова голова несамохіть оберталася назад, туди, звідки дивились янголи і схожа на них жінка з білявим волоссям, розкиданим по плечах.
— Тепер іди, — мовив Йоганн. — Але запам’ятай: про те, що ти тут бачив, не варто балакати будь-де. Не всім це відомо. І не всі хочуть це знати. Якщо ж бути необережним, можна потрапити на вогнище і тебе спалять живцем.
— Хто це зробить? — не зрозумів Данило. — Хіба ви накажете?
— Не я. Таке саме можуть зробити і зі мною також.
— Та хто ж посміє? — вигукнув Данило. — Ви самі караєте та милуєте, у вас велика сторожа…
— Ти і так багато дізнався сьогодні, — посміхнувся ван Герст. — Для одного разу буде забагато. Іди.
— Слухаюся, мілорде, дякую вам. А ви дозволите… Пробачте, якщо це зухвалість… Можна мені торкнутися лише до одного янгола?
— Торкнися, — засміявся господар замку. — І що?
Руки Данила торкнулися голови та крил. Усе, навіть волосся було вирізьблено з дерева. Це створили людські руки. Руки того, хто був справжнім майстром.
— Хто це зробив? — запитав Данило. — Хто зміг зробити це диво?
— Не знаю, — відповів Йоганн. — Це родове ліжко батьків моєї покійної дружини. Воно зроблено давно, можливо, мене ще не було на світі. Ніхто не знає імені майстра.
— Я… також хотів би… — Данило насилу добирав слова, яких таки починало бракувати, коли доводилося говорити довго. — Я б також хотів таке робити… Пробачте мою зухвалість… Колись я насмілився зазирнути до церкви, яка стоїть за північною стіною. Там, де моляться жителі замку. Я хотів помолитись… І бачив там… Вони ще кращі, як тут, — великі, вирізьблені з дерева… І з каменю також… І я б хотів…
Він зробив жест руками, наче вони тримали тесло. Обличчя дейхграфа було зосередженим, коли з цієї незв’язної мови він намагався зрозуміти бодай якийсь зміст, та зрештою Йоганн весело розсміявся і поляскав тесляра по могутніх плечах:
— Насмішив… Це створювали великі майстри, які вчилися половину свого життя в інших, у далеких країнах, про які ти навіть не чув і не почуєш ніколи. Я не гніватимуся. Але стародавні латиняни казали: «Богові — богове, а цісарю — цісареве». Ось так. Тому роби щогли. Це у тебе виходить. І не ляскай язиком будь-де. Особливо там, де бачитимеш отих янголів.
…Вітер припинився. Сніг тепер кружляв м’якими великими пір’їнами, створюючи особливий настрій. Добрівши до корабельні, Данило привітався зі сторожею і виколупав зі снігу чималий шмат деревини. Ще минулої зими йому дозволили забирати обрізки, що лишалися після пил та сокир, щоб розпалювати піч. Закинувши на плече залишок стовбура, з якого ще стирчало коріння, він рушив до замку, де невдовзі мали зачинити ворота.