Звістку про галеони християн Хизир отримав за три дні до прибуття самої армади. Сторожеві галери, що він відправив, пливли удень та вночі, змінюючи гребців, аби випередити вітрильні кораблі ворога, яким сприяв попутний вітер.
Усі реїські галери стояли в бухті Аль-Джазаїра за межею досягнення гармат Пеньона. Хизир одразу ж наказав зняти з них решту гармат і встановити їх на стіни, а галерам вийти у відкрите море й чекати.
Частина ватажків почала противитися такому рішенню, та Хизир швидко угамував непокірних. Найбільше репетував П’ялі-араб. Товстун кричав, що не здійме зі своїх галер жодної гармати, оскільки не бажає йти на дно годувати крабів.
Передчуваючи велику бучу, бей зібрав своїх капуданів.
— Ви чули від наших сторожових, якими силами припливли невірні! — кричав П’ялі. — Стінам Аль-Джазаїра не встояти проти їхніх гармат. Вони обстрілюватимуть місто одночасно з фортеці й галеонів. Що зможемо ми, повністю обеззброєні? Як атакувати їхні галеони?
— Чи є серед вас такі, котрі бажають здати Аль-Джазаїр? — не звертаючи уваги на цей лемент, запитав Хизир.
Відповіддю було лише мовчання.
— Тоді слухайте мене. Усі галери треба вивести з бухти. Якщо невірні вирішать вас атакувати, наказую не встрявати у бій, а відходити у відкрите море. Навіть якщо вітер буде супутній — одне вітрило галери та весла зможуть довго змагатися з багатьма вітрилами галеона, поки той наздожене. Але вони не гнатимуться за вами, бо прийшли забрати назад місто. Ті, хто залишаться тут, боронитимуть стіни. У нас також багато гармат, і ми зможемо стояти, шкодячи ворогу. А ви чекатимете, доки невірні не почнуть висаджуватися на берег для штурму. І лише тоді атакуватимете їх з моря.
— Не гнівайся, володарю, — зрештою мовив Сінан, — але мушу сказати, що тепер про це думає багато реїсів. Ти збираєшся робити усе те саме, що брат твій Арудж, нехай пощадить його душу всемогутній Аллах. Усе повторюється. І навіть емір Тлемсени уже вийшов з військом у напрямку Аль-Джазаїра, щоб відрізати шлях. Серед нас є живі свідки тієї битви. Усе як тоді. Арудж був великий воїн, але не зміг їм протистояти. Ми дочекаємося, коли упадуть стіни і невірні, вдягнуті у залізо, полинуть у місто, й ми їх не стримаємо. А виходу з цієї пастки не буде, адже позаду вже стоятиме твій ворог Хамму Ахмад. То чи не краще все-таки зустріти галеони у відкритому бою на морі, де реїсам нема рівних?
— З нами Аллах, — упевнено сказав Хизир. — Він допоможе нам перемогти. Ми довго триматимемось і дочекаємося, коли вітер вщухне повністю. Це рано чи пізно станеться. І тоді галеони перетворяться на плавучі діжі без вітрил та весел. І їм не допоможуть усі їхні гармати. Ось коли наші галери, яких не мав тоді Арудж, вступлять у бій. І я знову запитую вас, браття, — чи є такі, хто хотів би віддати Аль-Джазаїр, коли з нами воля великого Аллаха?
Крики залунали зі страшною силою. У гавані зчинився рух. Галери виходили у море, а люди, окрилені надією, лізли на стіни, тягнучи за собою гармати та ядра. Цієї ночі вогонь горів скрізь. Місто не спало, готуючись стати проти ворога, могутнішого за якого в усьому світі не існувало.
Дон Уго зупинив армаду на невеликій віддалі від фортеці, прийняв на борт свого флагмана помічника коменданта Пеньона і після недовгої наради, користуючись попутним вітром, рушив у бік застиглих галер. Та щойно ті зрозуміли його задум, їхні весла спінили воду. Монкада віддав наказ повертатися. А ввечері наступного дня прибули посланці фортеці Вахран зі звісткою, що військо еміра Хамму Ахмада перебуває за чотири дні шляху до Аль-Джазаїра.
Монкада вирішив діяти розважливо. Можна було просто зараз почати бомбардування міста й висадку війська під прикриттям Пеньона. Та що вирішували кілька днів, за яких штурм розбійницького кубла розпочнеться відразу з усіх боків? Не надто вірячи у боєздатність найманців-бедуїнів, дон Уго все-таки вирішив чекати.
Хамму Ахмад не з’явився і п’ятого дня. А ввечері несподівано подув сильний вітер у напрямку берега, перетворившись уночі на справжній ураган. Галеони розхитувало та зривало з якорів, а тоді гнало просто на скелястий берег, розбиваючи об каміння, що тримало на собі фортецю Пеньон.
Паніка була тотальною. Не маючи найменшої змоги плисти у протилежний бік, іспанці ставили вітрила, намагаючись якимось неймовірним галсом пройти здовж берега і вислизнути зі смертельної пастки. Вдалося це не усім. Багато галеонів, котрі уникли смерті на скелях, були викинуті на пісок, і по них, не чекаючи перших сонячних променів, ударили гармати Аль-Джазаїра.
А невдовзі у вранішньому мороці запалало вогнище на східній стіні. Вітер роздував вогонь, закликаючи реїсів П’ялі-араба до повернення. З першими сонячними променями потік воїнів линув із воріт міста на берег. Розгром був повний. Оскаженілі від крові, п’яні від першого успіху реїси добивали невірних, яким уже не могли допомогти ні залізо, ні гармати. Хто міг, намагався дістатися до острова й заховатися у фортеці. Вони знімали кіраси й кидалися уплав, але нещасних топили хвилі, б’ючи об каміння.