Галери ж на усіх веслах таранили велетенські кораблі, викинуті на мілину, і брали їх на абордаж. Кровопролиття тривало аж до вечора. Флагман Монкади зумів таки у числі небагатьох вислизнути попри стіну, зловивши кілька ядер, і, дивом не сівши на мілину, вийшов у відкрите море в напрямку Тунісси.
Усе це мали змогу бачити передові загони кінноти Хамму Ахмада, які й поквапилися вчасно повернутися, щоби донести до володаря звістку про повну поразку армади могутнього сюзерена. Зважаючи на це, хитрий і далекоглядний емір повважав за краще зупинитися, аби не прибути до Аль-Джазаїра надто рано, пошкодувавши одночасно, що за невдалих розкладів його вже могли побачити з фортеці Пеньон, стіни якої височіли над островом, а отже, майбутній повелитель усіх невірних зможе запідозрити неповороткого союзника у зраді.
Гарматні обстріли припинилися наступного дня. Фортеця Пеньон, прийнявши останніх уцілілих, на міцно зачинила ворота. Хизир наказав припинити вогонь, адже взяти її згарячу однаково не вдалося б. Аль-Джазаїр заповнили юрби полонених християн. Бійки, страти та крики поранених — усе це тривало ще не один день, аж поки відголос великої битви почав ущухати. За кілька днів повернулася решта галер, яким удалося наздогнати й захопити ще один ворожий галеон. Його також притягли до гавані.
Місто заспокоювалося довше, ніж розбурхане море. Хизир-бея звеличували на кожному кутку, в торгових рядах і далеко за стінами. Сам же Хизир-реїс прославляв усемогутнього Аллаха, який дарував перемогу. А невдовзі повелитель реїсів, котрому тепер було не до розваг, відплив до Джерби, віддавши місто під опіку Сінанові. Ті ж, хто залишився, натхненно говорили про майбутнє плавання до Істанбула, рейд на Сицилію, захоплення Пеньона і багато іншого, на що збирався спромогтися володар Магрибу.
Розваги ж тривали без нього. П’яні од великої перемоги, реїси віддавалися вину, грі у кості, молитвам та інколи насущним справам. Цього вечора Марко де Агостіні влив до горлянки набагато більше червоного напою, ніж могла витримати його голова у яскраво-бордовому береті. П’яний неаполітанець вештався коридорами палацу і шукав Хизира, з яким давно не схрещував славетної шпаги, адже більше ніхто з реїсів не бажав цього робити. Не хто інший як Сінан спромігся нагадати йому, що до битви з невірними синьйор Марко хвалився, що стане проти мудрого сібі, якого бей, зайнятий новими турботами, залишив разом із набридлим почтом.
Лук’яна збудили й притягли до зали. Регіт стояв неймовірний, коли до рук йому тицьнули абордажну шаблю і наказали битися. Він застиг у розгубленості й не розумів, що має статися далі, — закінчиться це звичайним знущанням чи тіло його таки проштрикнуть рапірою, оскільки він більше не потрібен володареві. Нещасного боляче штуркали з усіх боків, підштовхуючи до синьйора Марка. Не в змозі далі терпіти це, Лук’ян кинув зброю на каміння.
Обурені вигуки залунали на повну, і шаблю знову вклали до його рук, а де Агостіні, якому набридло, ляснув щосили його по стегні плазом рапіри. Біль був дикий, і відразу ж залізо вдарило у другу ногу.
— Бийся, свиноїде! — кричали з усіх боків. — Інакше він товктиме тебе, доки не здохнеш!
Новий удар був іще сильнішим, і Лук’ян засмикався на камінні, не здатний угамувати біль. Терпіти це далі ставало неможливо. Він схопив шаблю й почав махати нею на усі боки. Вони реготали, а Марко кривлявся, виписуючи піруети кінцем своєї зброї. Важко дихаючи, нещасний іще продовжував триматися, бо так його хоча б не били, проте руки швидко налилися вагою, і шабля дзенькнула по підлозі. Й одразу ж різкий біль пронизав його стегно.
Це був край. Бажання померти охопило цілковито, адже терпіння його остаточно скінчилося. Схопивши шаблю, Лук’ян кинувся на де Агостіні, намагаючись проштрикнути ворога, та той встигав кудись зникнути, і вістря розсікало повітря. А сили кінчалися швидко.
П’яні реїси, забувши про все, підбадьорювали суперників.
— Трамацону! Марку, покажи йому Трамацону! — лунав регіт.
Де Агостіні картинно зупинився посеред зали і розвів руки, відкриваючи власні груди для удару супротивника. А того знову почали штуркати чим попало, під’юджуючи до нападу. Не тямлячи, що робить, Лук’ян докульгав до нього, а потім зробив іще один крок. Ворог не рухався, наче навмисно бажав бути простромленй наскрізь. Лезо шаблі застигло поруч із його грудьми. У залі запанувала тиша. І тоді, не в змозі стримати переможного крику, Лук’ян засадив це вістря у розхристаний камзол неаполітанця.
На превеликий подив нещасного, залізо дзенькнуло по залізі, й шабля його зупинилася на перешкоді, створеній рапірою всюдисущого Марка, а ще за мить рука досвідченого бійця, що стримала цим швидким рухом шаблю нападника, зробила блискавичний оберт кистю, через що лезо рапіри описало широке півколо, і вона вгатилася у плече Лук’яна знову ж таки плазом.