Залу накрив суцільний рев. Десятки рук видерли з-за кушаків ножі й шаблі у єдиному бажанні роздерти знесилене недобите створіння на шматки. Але Сінан виріс попереду і підняв руку, затуляючи собою Лук’яна.
— Стояти на місці! Назад, смердючі пси! Хто сміє тут наказувати?
Хвиля розлючених реїсів зупинилася.
— Усе в Аль-Джазаїрі вирішує володар. Хто це забув? Лише Хизир-реїс каратиме свого раба, а доти жодна волосина не має впасти з його голови. Геть усі! Тягніть його до палацу! Нехай замісять муки. Швидше, бо стече кров’ю. Рухайтеся, віслюки!
Лук’янові зв’язали руки за спиною і потягли до підвалу; кілька учасників невдалого дійства кинулися до юдейських кварталів у надії знайти знахара, а Сінан важко присів на кам’яний виступ та завмер, сперши голову на руки. Кому, як не йому найкраще було знати, на що здатний гнів Хизира!
Володар прибув восьмого дня на чолі каравану з одинадцяти галер, які тягли за собою два генуезьких галеоти. На берег разом із реїсами зійшли кілька сотень мусульман, за допомогою яких Хизирові вдалося непоміченим потрапити у незахищені порти й уникнути великих сутичок із військами генуезців. Серед них були теслярі, ковалі, смолярі, рибалки. Усі вони, яких довели до краю на землі їхніх пращурів імператор і католицька церква, сподівалися знайти нове життя на магрибських берегах.
— Чому твої очі дивляться убік? — зрештою запитав Хизир, коли вони опинилися за стінами палацу. — І з якої причини цей невдячний вигнанець невірних не зустрічає мене? Він що, оселився у кишлах разом із воїнами султана?
— Ні, володарю, — зітхнув Сінан. — Марко не здатний стати на ноги, аби вітати тебе з поверненням. Він лежить поранений.
— Поранений?! — не зрозумів Хизир. — А що, поки мене не було, припливали галеони Карла іспанського? Може, невірні, що наче пацюки, поховалися у Пеньоні, зробили нічну вилазку?
— Ні, — ще нижче опустив голову Сінан. — Він отримав рану у двобої. Не гнівайся, Хизире. Це моя провина.
— І з ким же він бився? Хто це зробив?
— Твій сібі, володарю…
— Що?! — бейлербей скривився, наче недочув. — Не розумію тебе.
— Твій раб. Лукані, якого подарував тобі емір. Ти наказав не чіпати його…
— Підлий юдей! Собачий син! Ти смієш знущатися з мене? — подих володаря перехопило, і найгрізніший реїс від обурення не спромігся сказати більше бодай слово.
— Аллах свідок, — опустивши очі, мовив Сінан. — Так сталося.
— Не смій згадувати Аллаха, син підлого племені! Приведіть мені цього раба. Якщо ти дуриш мене, я забуду, що ділив з тобою останню краплю прісної води, — сичав Хизир. — Знищу все ваше плем’я в Аль-Джазаїрі й далеко за його межами!
Привели Лукані.
— То правда, що ти поранив Марка? — запитав Хизир. — Кажи лише правду, інакше пошкодуєш, що народився на світ.
— Я давно вже шкодую про це, — тихо промовив Лук’ян. — Усе так і було. Ми билися на шаблях.
— Як це могло статися? — не зрозумів той. — Ти ніхто порівняно з ним. Піщаний хробак! Я можу роздушити тебе одним пальцем!
— І він так уважав, — відповів Лук’ян. — Синьйор Марко вже давно вчив мене битися. Він казав, що відколи ви відпливли, у нього нема гідного супротивника і наказував мені битися замість вас. Кожен бився як міг. Він був злий. Я також. Так сталося.
Хизир обвів поглядом залу, де його наближені мовчки тиснулися попід стіни, схиляючи голови, і готовий був у люті рознести це кубло на шматки.
Двері розчинилися. Двоє реїсів вели попід руки де Агостіні зі замотаною головою, який насилу пересував ноги. Та попри все поранений зробив спробу вклонитися володарю.
— Посадіть його, — звелів Хизир.
Підійшовши ближче, він глянув на рани Марка, а потім знову обвів поглядом почет.
— Якщо ви смієтеся з мене, то кожен пошкодує про це, коли я дізнаюся правду. Як це сталося?
— Володарю, — слабким голосом проказав Марко, — в усьому винен я. Не карайте Сінана. Я знущався з вашого раба, змушуючи битися проти себе. Якщо залишуся живим, прийму будь-яке покарання. Він переміг мене.
— Як?! — не розумів Хизир.
— Він вивчив удар Трамаццоне…
— Те, чого досі не зміг жоден з реїсів?!
— Так, володарю.
— А ти що, безсилий проти цього удару?
— Ні, володарю. Просто… Він додумався виконати його одночасно зі мною. Проти такого я справді безсилий. Він переміг мене… розумом.
Заклавши руки за грубий кушак поруч із руків’ям ножа, Хизир перейшовся попід стіною, де застигли його наближені. Нижня губа його, велика сама собою, ще більше відкопилилася, а брови скакали догори, висловлюючи нерозуміння насамперед до себе самого. Поруч, смиренно схиливши голову, стояв знахар, який ствердно відповів на запитання, чи житиме поранений.
А потім, зробивши ще кілька кроків, Хизир весело розсміявся. Його завзятий сміх лунав у дворі, відбиваючись від стін фортеці. Усім відлягло від серця.
— Синьйор Марко… Непереможний маркіз де Агостіні! Учень великого Трамаццоне чи кого іще там? Шкода, що Великий Аллах не подарував мені задоволення бачити це. Лукані!
Зробивши крок уперед, Лук’ян схилив голову.
Сміх володаря далі розкочувався залою, адже зупинитися той не міг.