Важкий і довгий палаш, виробляючи дивні кола, кресав навмання по обладунках, тілах ворогів та стінах, відвалюючи шмаття від усього, що траплялося на шляху. Не відчувши очікуваного удару ззаду, Данило крутився у вузькому просторі, завченими рухами посилаючи важке лезо як уперед, так і назад.
Коли він перевів подих, двоє ущент порубаних ворогів лежали під стіною, а за третім по кров’яному сліду вже бігла сполохана сторожа. Деніел озирнувся у бажанні переконатися, що четвертий ворог, той, хто натягнув одяг убитого Хессена, також утік.
Вихопивши смолоскип з рук жовніра, зазирнув до темного закутка. Нападник важко дихав, сидячи під стіною, і затуляв рану на животі, з якої текло. Очі його поступово ставали скляними, і сподіватися, що наостанок він щось скаже, було годі. Нічого не розуміючи, Данило глянув на свого меча, наче тримав цю зброю уперше. Щойно, втративши спокій та витримку, він сік навмання, і порубані супротивники валялися під стіною. Якимось чином дісталося й цьому, що підкрадався ззаду.
Його перекинули та поклали на каміння. Рана була вузькою і простромляла ворога наскрізь. Як могло це статися? І лише зараз Деніел згадав про свого вчителя. Кунрад ще дихав, випльовуючи кров, яка заважала це робити. Дві коротких стріли стирчали з його спини, одна застрягла у стегні. Ось хто зробив це. Ось чому останньої миті Данилові здалося, що досвідчений воїн якось дивно та незграбно тримає меча. Він устиг зробити те, що мав, і, затуляючи свого вихованця, неймовірним ударом зумів уразити нападника, котрий опинився за їхніми спинами.
— Я… помираю… — шепотіли губи старого вояка. — Ти… залишаєшся сам… пам’ятай усе… Закличте Йоганна… бережи…
Ван Герст був уже поруч. Він присів навколішки, тримаючи за руку того, хто у різні роки був йому як не слугою, то вчителем, як не охоронцем, то ненькою. Данило також схилився над пораненим, узявши іншу його руку. Останнє потискання пальців старого воїна було слабким, але відчутним. Запала тиша. Відблиски смолоскипів танцювали по камінні, окреслюючи частинами те, що відбулося у замку. Час од часу вогонь вихоплював із темряви обличчя дейхграфа та Деніела, які застигли над померлим, тримаючи його долоні у своїх. В очах обох стояли сльози.
Хизир знав, що війна ця триватиме завжди. І якою безмежною не була б милість Аллаха до нього, його наближених та інших людей, котрі жили та житимуть навколо, невірні плистимуть через море та чіплятимуться залізними зубами у береги Магрибу, наче скажені пси.
Аль-Джазаїр став чи не єдиним в усій Іфрикії місцем, де цього зробити не можна. Ця земля вміла захистити себе. Проте оточували її самі зрадники. Емір Тлемсени давно продався невірним і справно возив данину до Мадрида, годуючи гарнізони фортець, розкиданих по березі навколо. Племена бедуїнів кочували краєм пустель, справно постачаючи реїські галери гребцями та воїнами, проте з багатьох причин стати надійною союзною силою не могли.
Новий османський султан був далеко і воював з невірними на суходолі й намагався захоплювати північні острови. Військо ж єні-черів, яке надав ще його батько Селім, за великим рахунком, нічого не вирішувало. Більшість воїнів постаріли або ж перетворилися на звичайних реїсів.
Об’єднати Магриб під прапором Аллаха завжди було мрією Хизира. Відколи почав ходити морями з Аруджем. Найостанніший просолений морем реїс повинен мати пристановище — твердий шмат піску під ногами. Острів Джерба, недосяжний для невірних, завжди був таким місцем багатьом їхнім поколінням ще до Аруджа. Залишався він таким і тепер, коли новим домом, більшим та багатшим, став Аль-Джазаїр. І здовж магрибського берега між ними тепер плавали численні галери. З’єднати б їх суходолом…
Та все було не так просто. Аль-Джумхарі ат-Тунісса — величезна земля, на якій верховодив халіф Мухаммад Аль-Хасан. Пов’язши у безпорядку та розвагах, не маючи справжньої влади над сусідніми землями, він усе-таки був еміром над емірами, і на нього належало зважати. Еміри не зрозуміли б грубого тиску з боку Хизира, а ворогувати з усіма не виходило ніяк.
Тому протягом останніх років Хизир доклав багато зусиль, аби порозумітися з халіфом. Аль-Джазаїр та Джумхарі ат-Тунісса повинні стати якнайменше союзниками у війні з невірними, бо усі вони — діти Аллаха. Та попри свої принадні жести у відповідь Мухаммад Аль-Хасан справно терпів іспанців у себе під носом. Відтоді, коли невірні захопили Беджаю й Аль-Гарб, майже щороку до цих фортець припливали армади їхніх кораблів, воювати з якими було несила. Потім вони забиралися геть на увесь рік або два, залишивши у фортецях нові гарнізони, які далі боялися виходити за ворота. Проте Беджая й Аль-Гарб стояли, наче кістка у горлі, між Каірваном, у якому засів халіф, і Аль-Джазаїром.