— Я пообіцяв Саллі, що ми нікого не вбиватимемо, — казав татко й пояснював правила полювання на білок. Хлопчик слухав, але думками все одно був коло літака. Було спекотно, десь неподалік дзижчали бджоли й хлюпала об камінь вода. Коли мама плакала, вона казала, що Руді був хорошим і врятував її, раз від молодечих дурощів, а вдруге — від справжнього поганця...
— Це правда? — питав він, коли татко закінчував розказувати про білок. — Вони справді такі дурні, що завжди вертаються знову і знову і лізуть під кулі?
— Ага, — сміючись, відповідав Тернер. — Справді. Ну, майже завжди...
Друга частина Кіберпросторової трилогії. Три не позір не пов’язані історії збігаються в несподіваному фіналі. Корпоративний найманець допомагає відомому вченому змінити місце роботи, мистецтвознавиця-галеристка шукає автора таємничим артефактів, стилізованих під роботи давно померлого художника, юний кіборжокей робить перші крони в матриці й зустрічає тих, кого там бути не може, - і ось це за кілька років після подій, описаних у «Нейроманті»
