— Молоток, Каунте, — сказав, обернувшись до Боббі й тримаючи руки в кишенях.
— Дякую. — Боббі відчув у закрижанілому тілі теплу хвилю гордості.
— Бувай, Боббі. — Здоровань підійшов до дверей і став колупатися в замках.
— Хочеш вийти? — Боббі підбіг і собі. — Ось. Джеммер показав. Уже йдеш, чуваче? А куди?
Двері відчинились, і Тернер закрокував між порожніми ятками.
— Не знаю, — гукнув він, не обертаючись. — Спершу куплю вісімдесят літрів гасу, а тоді буде видно...
Боббі дивився чоловікові у спину, доки той спускався мертвим ескалатором, тоді зачинив двері й замкнув їх. Підійшов до Джеммерового офісу, зазирнув туди. Енджі плакала в Бовуара на плечі, й Боббі раптом відчув укол ревнощів. Телефон позаду Бовуара був увімкнений і показував повтор новин.
— Боббі, — озвався Бовуар, — Анджела поживе трохи з нами, нагорі Проектів. Може, й ти хочеш?
На екрані телефона з'явилось обличчя Марші Ньюмарк. Мамки Марші, його матері.
— ...оптимістичних новин. Поліція одного з передмість у штаті Нью-Джерсі повідомила, що місцева жителька, чиє помешкання нещодавно розбомбили, дуже здивувалася, повернувшись минулої ночі й диско...
— Так, — швидко відповів Боббі, — само собою.
— А вона нічого так, — сказав два роки потому режисер-постановник, вимочуючи скоринкою чорного селянського хліба озерце олії на дні салатниці. — Справді, дуже хороша. Ну погодься!
Зірка розсміялась і взяла склянку охолодженої рецини.
— Ти ж її терпіти не можеш, Робертсе, правда? Не любиш таких щасливиць? Жодного хибного руху...
Пара сперлася на поруччя грубого кам'яного балкону і спостерігала, як відпливає вечірній афінський катер. Двома ярусами нижче, на даху над гаванню, на нагрітому сонцем матраці лежала гола дівчина, розпростерши руки, ніби ловлячи останнє проміння вечірнього сонця.
Він відправив у рота олійну скоринку й облизав тонкі губи.
— Зовсім ні. Не ненавиджу. І в думках не було.
— А от і її хлопець, — сказала Теллі, коли на даху з'явилася друга, чоловіча постать. Чорнявий юнак був одягнутий у буденно-дорогий французький спортивний одяг. У них на очах він підійшов до матраса, схилився над дівчиною і торкнувся її.
— Красуня, правда ж, Робертсе?
— Бачив її знімки «до». Це все хірургія, — знизав плечима режисер, не зводячи з хлопця очей.
— Якби ти побачив мої знімки «до», — сказала Теллі, — хтось уже не дорахувався б голови. Але в ній щось є. Хороші кістки... — Вона ковтнула вина. — То це вона і є? Нова Теллі Айшем?
Він знову знизав плечима.
— Тільки глянь на цього засранця. Знаєш, скільки він заробляє? Майже як я! А що він робить? Ах, він охоронець! — Тонкі губи режисера скривилися.
— Він дарує їй щастя, — усміхнулася Теллі. — Вони йдуть комплектом. Це записано в контракті, й ти це знаєш.
— Ненавиджу цього малого чмошника. Він же сам добре знає, що прийшов з вулиці, але йому начхати. Гівна шматок. Знаєш, що він носить у багажі? Кібердеку! Нас учора через неї три години турецькі митники промурижили... — Він похитав головою.
Хлопець устав, розвернувся й підійшов до краю даху. Дівчина сиділа й дивилася на нього, відкидаючи волосся з очей. Хлопець довго стояв і дивився на пінявий слід афінських катерів, але ні Теллі Айшем, ні режисер, ні Енджі не знали, що зараз він бачить сіру хвилю баррітаунських кондо, яка розбивається об темні вежі Проектів.
Дівчина встала, підійшла до краю даху і взяла його за руку.
— Що в нас завтра? — зрештою спитала Теллі.
— Париж, — відповів режисер, беручи з кам'яної балюстради планшет «Ерме» й машинально перебираючи стосик жовтих роздруківок. — Крушхова ця.
— Я її знаю?
— Ні. Це мистецька точка. Їй належить одна з двох наймодніших галерей. Даних небагато, але є одна зачіпка — скандал на самому початку кар'єри.
Теллі Айшем машинально кивала, спостерігаючи, як її учениця обіймає темноволосого хлопця.
У день, коли малому виповнилося сім, Тернер узяв старий вінчестер Руді в нейлоновому чохлі, й вони удвох пішли гуляти старою дорогою, ближче до просіки.
Просіка ця була незвичайною, бо мама водила його туди торік і показувала літак, справжній літак між деревами. Той повільно затягувало глиною й ґрунтом, але все одно можна було залізти в кабіну і вдати, що летиш. «Про нього нікому не можна розказувати, — говорила мама, — нікому, крім татка». Якщо покласти руку на його пластикову оббивку, вона поступово змінить колір, і на місці руки лишиться світлий відбиток.
Але коли мама розказувала про літак, із нею робилося щось дивне, вона тоді плакала й хотіла говорити про його дядька Руді, якого він сам не пам'ятав. Розповідей про дядька Руді й деяких таткових жартів він не розумів. Якось він запитав у татка, звідки в того руде волосся, а татко засміявся і відповів, що від Голландця. Мама тоді кинула в татка подушкою, й він так і не дізнався, хто такий Голландець.
На просіці татко вчив його стріляти по стовбурах сосон. Коли малий стомлювався, вони лягали горілиць і спостерігали за білками.
