Вдруг Аллу осенило. Всю неделю она откладывала на потом проверку 6-ти текстов, написанных Костей для зарубежного проекта. Это были информационные статьи о страховых компаниях, провайдерах мобильной связи, брендах мобильных телефонов и ноутбуков, банках… С тех пор, как уволилась главный редактор “Афродиты”, Алле пришлось проверять информационные статьи Кости. Чисто теоретически это очень интересно: “Burning man”, калькуляторы Casio, услуги консалтинга и контактная информация немецкой сети супермаркетов “Lidl” в Чешской Республике… Но это чисто теоретически. Если бы в сутках было 48 часов…
А на практике Алла снова не выспалась, левое веко охвачено нервным тиком. И в голове одна мысль: только бы не опоздать!
Все-таки успела.
Ровно в 9:00 в просторном офисе для менеджеров по переводам начинается планерка. Сотрудники становятся в круг, как представители какого-нибудь Ку-клукс-клана, и рассказывают друг другу о своих планах на день. Алле очень нравились планерки. Она вникала в обязанности бухгалтера, менеджера по переводам Вити с забавной прической, ее подруги-переводчицы Марты… И возникало чувство единения, командного духа. Каждый понимал, какие задачи решает его коллега, и в голове появлялась глобальная картина общего дела. Вот только сегодня все как-то по-другому. Алла с удовольствием поспала бы эти 5 минут планерки…
Костя Берин в понедельник опоздал на работу. За этот месяц это уже второй случай, так что парень должен зачитать на планерке сочинение на тему “Почему я опоздал на работу” на украинском.
И зачитал.
“Твір на тему: Чому я запізнився на роботу”
Епіграф:
Кіт-муркіт біля воріт
Чеше лапою жівіт.
З’ївші мишку-побіганку,
Що робити спозаранку?
Кожен, у кого немає машини, мріє її купити. Кожен, у кого є машина, мріє її продати … Упс, щось не те. А, це з фільму "Стережись автомобіля". А взагалі я хотів сказати: "Кожен, хто живе далеко від роботи, приїжджає раніше. Кожен, хто живе близько від роботи, спізнюється".
Я знаю, що добиратися до роботи всього 25 хвилин. Тому, як той кіт, вранці лежу на дивані і чухаю лапою живіт. Чухаю, чухаю… Дивлюся на годинник… Твою ж мать! Потім підскакую і чухаю … Але не живіт, а на роботу.
Чухаю по вулиці Стельмаха, і пенсіонерам здається, що на дворі знову осінь 1941. Обертаються мені вслід і кажуть: "Чеше, як фашист на Москву".
Чухаю по вулиці Васильківській, і продавцеві духів здається, що настав Судний День. Він недовірливо дивиться і каже: "Чеше, як танк "Меркава" на Порт-Саїд в 1968-му."
Спускаюся в метро і лечу в інший кінець перону. Тепер уже працівники метрополітену запідозрили недобре і чекають в будь-який момент почути "Аллах акбар!"
Не чухаю тільки у вагоні метро. Це дивовижний момент довжиною в 4 хвилини, коли можна пізнати дзен. Замість горлового співу китайських шаманів – виття метро. Якраз дійшов до чакри Маніпура, як раптом оголошують зупинку "Либідська".
Знову чухаю. Охорона "Оушен Плази", при вигляді рудої бороди здалеку, викликає підкріплення у вигляді вертольотів і добірного загону спецназу з німецькими вівчарками. Підприємці метушаться біля "Бентлі" і "Роллс-Ройсів", і вже обдумують, де б знайти пістолет і оборонятися. Але бачать, що я прочухав повз і звернув до головного входу.
