Коли ми заблукали, поїхали в бік бойовиків і під бронежилетами спітніли від страху — найбільше вражала краса довкола. Соняшники. Цілі поля соняшників.
+30° або більше. На в’їзді до Слов’янська — озеро, на березі та в воді повно народу. Це якраз неподалік великого закинутого блокпоста Гіркіна.
А на горі Карачун, домінуючій висоті над Слов’янськом і Краматорськом — ніякої тіні. Намети на голому плато. Пряме сонце. Кілька солдатів стоять у черзі в машину-лазню. Інші перуть у коритах білизну. Артилерія розташована по периметру.
Нині тут стоїть 11-й батальйон «Київська Русь». Частина людей — добровольці, частина — мобілізовані резервісти. Практично всі — з Києва й Київської області.
Різні бійці батальйону, незалежно одні від одних, надто близько до серця сприймають пропаганду російських ЗМІ, які обізвали батальйон «карателями».
24-літній Віталик з Іванкова перший заговорює про це, зі смішком:
— Обізвали нас так, ще як ми в «Десні» на навчаннях були. А ми що, колись когось карали? Голови комусь відрізали, чи що?
Віталик — доброволець. У нього дві вищі освіти. Пішов, бо «комусь треба». Дружини й дітей не має.
— А як буде мир, подумаю і про сім’ю.
Віталик показує мені повалену телевежу. Неподалік телевежі — розриті могили з дерев’яними дощечками. Тут ховали загиблих у бою за Карачун солдатів, коли не було можливості вивезти тіла. Тепер солдатів перепоховали.
Отруйні ягоди війни
З гори відкривається чудовий вид на Слов’янськ і Краматорськ. На горі Карачун розумієш: якби армія була карателями, то могла звідси хоч зрівняти обидва міста з землею. Обидва — як на долоні. Вночі, казали солдати, особливо гарно. Вночі вже знову все світиться.
— А з тих кущів, — Віталик показує вниз по схилу, — досі стріляють. І ходять усякі. Сигнальні ракети вічно спрацьовують. Особливо вночі.
— А зараз — це наші ходять отам між кущами? — я непокоюсь і відходжу від краю прірви.
— Зараз наші. Сапери. Тут стільки всякого...
Через кілька хвилин до Віталика підходить один із саперів і показує те, що має в руках:
— Если не знать, как собирать — можно остаться без того, чем собираешь. — Сапер гмукає: — Ядовитые ягоды войны.
Уявляєш, як дітям?
— А уявляєш, як дітям? Ми, як малі були, любили то на яблуню, то в малину залізти. А тут попробуй залізь кудись. Хто знає, де розтяжки? — каже чоловік із позивним Карась.
Карасю 34 роки, в цивільному житті охоронець. Із Василькова.
— Я хочу, щоб моя дитина не боялась вийти погуляти з друзями. А ти подивись, як тут.
Карась прийшов у військкомат добровольцем, але попросив, щоб його взяли як мобілізованого. Це, бодай теоретично, дає більші гарантії:
— Якщо, не дай бог... — Карась спльовує через плече, — то родині компенсація.
Карась, як і Віталик, заговорює про «карателів». Якщо Віталик казав мені, що жодного разу на блокпостах не чув поганого слова від місцевих — то Карась стверджує:
— Різні є люди. Хтось нормальний. Але приходять іноді на блокпост провокатори. Всякого наслухаєшся. Дуже образливі слова. Але навіть якщо тобі в обличчя плюнуть — ти не солдат, якщо піддався на провокацію. Ніколи — ніколи не можна навіть спрямовувати зброю в бік мирного населення.
Карась — далеко не єдиний тут — каже про «провокації сепаратистів», але справжнім ворогом вважає Росію.
В ті дні — тільки й розмов, що про «Гради» з боку російського кордону.
Сам подивись на цих «карателів»!
— Ніколи не думав, що свою молодість проведу на полігоні. Война, сама настояща война, — каже Дизель.
Дизелю 24 роки, він слюсар і токар з Трипілля. Дитині 2 роки 4 місяці. Дизеля призвали.
— Спершу казали: 45 днів. Але, судя по разговорах, нема ким нас замінити.
Дизель із Карасем, доповнюючи один одного, розповідають про забезпечення. Бронежилети, форма — є, але все не завдяки державі чи військкоматам, а через волонтерів і спонсорів. Через це форма, звісно, в усіх різна.
Зампотилу був схожий на героя вестерна, наприклад.
— Більше допомагають люди, а не держава, — каже Карась. — Волонтери. Тільки нада, щоб привозили індивідуально. А то... — він хмикає, — губиться.
Комусь бронежилет купили роботодавці. Комусь — місцева влада. Комусь — скидалися всім селом.
Але, на відміну від бронежилетів чи ось генераторів або приладів нічного бачення, військову техніку для батальйону спонсори й волонтери купити не можуть.
— Які «карателі»? Ти подивись на цих «карателів»! — іронізує Дизель. — У нас колгоспна техніка. Чи он, глянь: шкільні автобуси.
Справді, автобуси — як не шкільний, то службовий «пазик», машини — ГАЗони.
— Броні мало, — каже Дизель. — І то як не один, то інший заглохне. Чи закипить. Встидно дивитись. Сьогодні Яценюк приїжджав. Жалко, я не застав. Хотів йому поставити пару питань.
Як і Яценюк, ми не хотіли кулю в лоб, тож назад поїхали до настання пітьми.
