А Пітер все смикався і смикався у візку, видаючи крізь кляп якісь нерозбірливі звуки.
— Знаю, знаю, що ти непокоїшся через Кетрін, — сказав Малах. — Але ми майже прийшли. Скоро кінець.
Для Малаха цей кінець настав якось несподівано. Скільки минуло років — років болісних страждань та ретельного планування, і ось, нарешті, довгоочікувана мить настала.
Ліфт уповільнив хід, і Малах відчув приплив радісного збудження.
Кліть сіпнулася і зупинилася.
Бронзові двері відчинилися, і Малах побачив перед собою розкішне приміщення. Велика, прикрашена символами кімната купалася в місячному сяйві, яке проникало всередину крізь високе вікно-стелю.
«Я пройшов повне коло», — подумав Малах.
Храмова зала — тут Пітер Соломон та його брати так необачно ініціювали Малаха і зробили одним з них. І тепер настав час відкрити найпотаємніший секрет масонів, в існування якого більшість братчиків навіть не вірили.
— Він нічого не знайде, — сказав Ленґдон, досі відчуваючи запаморочення та дезорієнтацію, коли йшов з підвалу слідком за Сато та рештою агентів. — Слова, як такого, не існує. Це лише метафора, символ древніх таємниць.
За ними вибралася звідти й ослаблена Кетрін за допомогою двох агентів.
Поки група обережно пробиралася через покалічені вибухом двері, а потім через обертальну картину виходила до вітальні, Ленґдон пояснив Сато, що Втрачене Слово було в масонстві найстійкішим символом. Єдине слово, записане таємничою мовою, яку вже ніхто не міг розшифрувати. Це слово, як і самі таємниці, обіцяло відкрити приховану силу лише тому, хто виявиться достатньо просвіченим, щоб його розгадати.
— Кажуть, — підсумував Ленґдон, — що коли роздобути і зрозуміти це Втрачене Слово, відкриються й стануть зрозумілими і древні таємниці.
Сато зміряла професора допитливим поглядом.
— То ви вважаєте, що цей чоловік шукає єдине слово?
Ленґдон мав погодитися, що спершу це дійсно звучало абсурдно, однак врешті-решт давало відповіді на численні запитання.
— Розумієте, я не спеціаліст з церемоніальної магії, — пояснив він, — але з тих документів на стінах та з опису Кетрін голови цього чоловіка випливає, що він, на мою думку, сподівається знайти це Втрачене Слово і написати його на своєму тілі.
Сато повела групу до їдальні. На галявині вже розігрівав свою турбіну гелікоптер, і його лопаті гуркотіли дедалі гучніше.
А Ленґдон і далі міркував уголос:
— Якщо цей тип і справді вірить, що невдовзі добереться до моці древніх таємниць, то в його уяві немає символу більш потужного, аніж Втрачене Слово. Якщо йому вдасться знайти його і написати на маківці голови — а вона вже сама по собі є священним місцем, — тоді він, безперечно, вважатиме себе бездоганно прикрашеним і готовим до ритуалу... — Раптом Ленґдон замовк, помітивши, як Кетрін зблідла від думки про страшну долю, яка чекає Пітера.
— Але ж, Роберте, — мовила вона кволим голосом, що ледь чувся через виття турбіни. — Це добра новина, хіба ж ні? Якщо він хоче написати на своїй маківці Втрачене Слово перед тим, як принести в жертву Пітера, то це означає, що ми маємо певний час. Він не уб'є мого брата, поки не знайде це слово. А якщо його взагалі не існує...
Агенти всадовили Кетрін у крісло, а Ленґдон спробував зобразити на своєму обличчі вираз надії.
— На жаль, Пітер і досі думає, що ти стікаєш кров'ю і невдовзі помреш. І тому гадає, що єдиним способом твого порятунку є співпраця з тим психом... тому, можливо, він допоможе йому знайти те слово.
— Ну то й що? — наполягала вона. — Якщо його не існує...
— Кетрін! — Ленґдон впритул подивився на неї. — Якби я знав, що ти помираєш і якби хтось пообіцяв мені, що твій порятунок — у Втраченому Слові, я б знайшов цьому чоловікові слово — будь-яке слово, а потім би молив Бога, щоб він дотримався своєї обіцянки.
— Директоре Сато! — раптом гукнув агент із сусідньої кімнати. — Ідіть подивіться!
Сато квапливо вийшла з їдальні і побачила, що один з агентів спускається сходами зі спальні. У руках він тримав біляву перуку. «Що за чортівня?!»
— Чоловіча перука, — пояснив агент, подаючи начальниці знахідку. — Я знайшов її у туалетній кімнаті. Придивіться до неї уважно.
Білява перука виявилася набагато важчою, аніж очікувала Сато. Здавалося, шапочку перуки було відлито з якогось щільного матеріалу на кшталт желатину. Дивно, але з нижньої її частини стирчав дріт.
— Гелева батарейка, що набуває форми голови, — пояснив агент. — Вона живить волоконно-оптичну мікрокамеру, сховану у волоссі.
— Що?! — Сато помацала пальцями і справді знайшла малесенький об'єктив камери, непомітно захований серед білявих пасом. — Отже, це прихована камера?
— Відеокамера, — уточнив агент. — Накопичує зображення на цю маленьку твердотільну плату. — І він показав на маленький, як поштова марка, силіконовий квадратик, вмонтований у шапочку. — Можливо, камера вмикається, реагуючи на рух.
«Господи! — подумала Сато. — Так он як він примудрився це зробити!»
