Нола скривилася.
— Ріку, заради Бога, цей ідіот навіть в пірамідах не розбирається. Тутанхамона поховали не в піраміді. Його поховали у Долині Царів. Невже шифрувальники не дивляться канал «Дискавері»?
Парріш знизав плечима.
— Що вдієш — вузьколобі технарі.
Нарешті Нола побачила останню ключову фразу.
— У всякому разі, — сказав Парріш, — мені здалося, що тобі було б цікаво дізнатися про форум, присвячений Криптосу, перш ніж звинувачувати директора ЦРУ у приховуванні секретної інформації про древню масонську легенду. Чомусь я не певен у тому, що такий могутній чоловік, як директор ЦРУ, стане займатися подібними речами.
Нола згадала про масонське відео та зображення впливових чоловіків, що беруть участь у химерних древніх ритуалах. «Цікаво, що б ти сказав, якби його подивився?»
Утім, вона знала: про що б там не йшлося у закодованому посланні Криптоса, але у ньому неодмінно будуть містичні мотиви. Вона знову поглянула на блискучий витвір мистецтва — тривимірний код, що мовчазно стояв у самісінькому центрі Центрального розвідувального управління країни, і їй стало цікаво, чи відкриє він коли-небудь свою таємницю.
Коли вони з Ріком поспішали назад, Нола не втрималася і посміхнулася.
«Це божевілля якесь. — Коли джип «ескалада» помчав на південь безлюдними вулицями, Роберт Ленґдон не бачив нічого, бо очі йому зав'язали. Пітер Соломон мовчки сидів поруч. — Куди ж він мене везе?»
До його цікавості додалися інтрига і побоювання, а уява працювала на всю потужність, відчайдушно намагаючись скласти докупи фрагменти головоломки. Пітер вперто стояв на своєму. «Втрачене Слово? Сховане в нижній частині сходів, затулених велетенським каменем із викарбуваним на ньому написом?» Все це здавалося просто нісенітницею.
Здогадний напис на цьому камені міцно застряг у пам'яті Ленґдона... однак ці сім символів, як не крути, сукупно не мали жодного значення.
Але Соломон наполягав, що ці сім символів містять якесь «послання». Та навіть якщо це й так, то Ленґдон не мав жодної гадки, як це послання прочитати.
Раптом «ескалада» уповільнила свій хід і різко повернула праворуч, виїхавши на якусь іншу поверхню, схожу на під'їзну дорогу. Ленґдон напружено намагався почути чи відчути хоч якісь ознаки їхнього місцезнаходження. Вони їхали менше від десяти хвилин, і хоч як Ленґдон не намагався вирахувати маршрут, він швидко втратив всякі орієнтири. Йому здалося, що вони знову під'їжджають до Храмового дому.
Джип зупинився, і Ленґдон почув, як опустилося скло.
— Агент Сімкінс, ЦРУ, — заявив водій. — Гадаю, вас попередили про наш приїзд.
— Так, сер, — відповів по-військовому чіткий голос. — Директор Сато нам телефонувала. Одну хвилину — я приберу захисну загорожу.
Прислухаючись, спантеличений Ленґдон здогадався, що вони приїхали на якусь військову базу. Коли автомобіль знову рушив надзвичайно гладенькою поверхнею дороги, він повернув свої зав'язані очі до Соломона.
— Де ми, Пітере? — настійливо спитав він.
— Не знімай пов'язки, — строго відказав той.
Машина проїхала ще трохи і знову зупинилася. Сімкінс заглушив двигун. Почулися голоси. Голоси військових. Хтось спитав у Сімкінса його посвідчення. Агент вийшов і неголосно про щось говорив з військовими.
Раптом дверцята з боку Ленґдона відчинилися, і чиїсь дужі руки допомогли йому вибратися з авто. Професора мало не збив з ніг подув холодного вітру.
До нього підійшов Соломон.
