Айт напружився: зараз має статися щось дуже важливе. Не обов'язково погане, але, мабуть, — несподіване. Про це говорить хоча б зміна, що відбулася з головним радіотехніком. Раніше він ніколи не підводив голови, завжди тримав її втягнутою в плечі, немов чекав удару. Тепер не лишилося й сліду від тієї полохливої покори. Невисока постать виструнчена, хода стала впевнена й енергійна. А очі… Айт ніколи раніше не бачив його очей.
Стривай, чому це їхня глибока синява здається такою знайомою? І брови… Чиї ще брови отак злітають догори, як ластівчині крила?
Айт не встиг знайти відповіді на свої запитання. Головний радіотехнік підійшов до нього, мовчки потиснув руку.
— Дякую… — сказав інженер удавано байдужим тоном Псойса. — Чим можу сплатити за послугу?
В очах головного радіотехніка промайнула посмішка, але в ту ж мить і згасла.
— Завдали ви нам клопоту, Айт!
— Що за «Айт»?! Ви, мабуть, п'яний, — інженер продовжував грати роль Псойса.
— Завдали ви нам клопоту, — повторив головний радіотехнік, наче й не помічаючи його збентеження. — Ну, навіщо вам був потрібний отой мерзотник Стун-Ай? Не тільки схеми ліній зв'язку, а й самі лінії — в наших руках. Адже Мей дала вам зрозуміти, щоб ви чекали… А ваша, з дозволу сказати, допомога в Дайлерстоуні кілька разів мало не призвела до провалу всієї справи. Коли б ми, кінець кінцем, не дізналися, хто ви насправді, вас уже не було б на світі…
Він говорив, а в Айта повільно відпливала кров од голови, крижаний холод сковував мозок. Отже, все, що він робив, було не допомогою бойовим друзям, а марною тратою сил і тільки завдавало шкоди й скидалося на провокацію?
Ця думка навалилася, душила своїм неймовірно страшним змістом: самопожертва інженера Айта виявилась нікому не потрібним дурним фанфаронством.
А звідкілясь здалеку-здалеку лунав співчутливий і докірливий голос:
— …Ми не могли довіряти повністю, бо ви були членом Братства. І все-таки ви зробили для загальної справи багато. Без вас ми навряд чи зуміли б зняти копію з плану «Блискавка» і заздалегідь дізнатися про намічений день початку війни. Дякую вам, друже!
— Спасибі! — машинально відповів Айт. Він підвів голову, кліпнув очима.
Ці дві-три хвилини здалися цілою вічністю. За цей час ніби прожито й перекреслено одне життя та й розпочато інше, в якому вже немає місця для вагань та роздумів.
— Спасибі! — повторив Айт схвильовано. — І пробачте мені за все. Я був просто недосвідченим і тому діяв відособлено… Однак стривайте: сьогодні — дев'яте?
— Ні, Айт, восьме… До початку операції «Блискавка» лишилося рівно сімдесят п'ять годин.
Брови головного радіотехніка насупилися, очі заблищали стривожено. І цей вираз обличчя був такий знайомий Айтові, що він аж здригнувся;
— Скажіть, чи ви часом… — гадка дратувала своєю неймовірністю і поступово перетворювалася майже на певність. — Ви дуже схожі на Мей!
— Я її брат, — тихо відповів головний радіотехнік. — Мене звуть Рой.
— Розумію… Пам'ятаю… — Айт гарячково схопив його за руку. — Мей розповідала… Вона казала, що ви загинули.
І враз повіяло тихим смутком: перед очима постала феєрична ніч на Новий рік, вкрита квітучим мохом галявина біля Синього водоспаду. Це там Мей почала йому розповідати про свого брата…
— Як вона?.. — стримано запитав Айт.
— Їй дуже важко, Айт! — сумно й просто сказав Рой. — Лишилось так небагато, і саме тепер… Але ні, все буде гаразд, особливо коли ви допоможете нам.
— В чому полягає моя допомога?
— Треба спішно зробити барабан пам'яті для сколопендри на голос Мей. Наш чомусь не працює — ми перевіряли на одній з машин.
— І на коли це потрібно?
— У нас лишилась одна ніч.
Айт стурбовано свиснув: нелегка штука. Але вибору немає. Отже, треба встигнути.
Над Дайлерстоуном, над усією Монією пливе тиха-тиха, волога й тепла ніч.
Весна вже відгуляла своє бучне, пишне весілля. Обсипалися ніжні пелюстки квітів, погасли кличні вогники світлячків. Дерева стоять урочисті й млосні. Вони ніби прислухаються до того, як шумують в їхніх судинах життєдайні соки, вливаючи міць в крихітні пуп'янки.
Пливе над Монією тиха, тепла ніч, поглядає незліченними очицями-зірками на ліси й поля, на халупи й палаци, на селища й міста.
Спокійно сплять люди, гірники й металурги, винахідники й інженери. Сплять їхні дружини і діти. Сплять матері й батьки. Ніхто з них навіть не підозрює про злочин, який готується проти них.
З будинку, що сяє великими яскравими вікнами, лунає дитячий плач. Там, у клінічній палаті, народилося нове життя.
Я не знаю тебе, жінко, що народила зараз первістка-сина. Навряд чи ми й зустрінемось, громадянко далекої, ворожої країни. Але я шаную тебе, невідома, бо ти стала матір'ю. І я кричу тобі через моря й континенти: якщо ти хочеш, щоб твоє дитя жило й зростало, не бажай смерті іншим дітям. Перетни шлях війні!
Тільки що ж — пізно гукати до тебе, монійко! Ти навіть не підозрюєш, що перший день твого сина, може, стане для нього й останнім, що ось-ось спалахне полум'я, яке спопелить весь світ.
