В цю хвилину Айт майже з симпатією подивився на того, кого сам прирік до страти. Кейз-Ол був таки людиною сильної волі. Справжній вовк. Хижий, огидний. І все ж мимохіть впадали в око виразні, енергійні риси обличчя, рішучий і впертий погляд. І це в тридцять п'ять пірейських років, коли переважна більшість монійців починають хитатись од вітру!
До кабінету боязко зайшов Свайн. Кейз-Ол, той, що боявся замахів і беріг своє життя як ніхто в світі, навіть не витяг пістолета і заперечливо махнув рукою, коли це хотів зробити Айт. Трильйонер ніби хизувався своїм вмінням підкоряти інших.
— Ну, Свайн… — повільно, заклавши руки за спину, Кейз-Ол ішов до дверей, біля яких закляк блідий лакуза. — Кому ти продався? Хейл-Уфу?
Свайн бачив, що виправдання зайві. Люта смерть дивилася йому в очі. І він, знаючи, що все одно пропадати, вихопив пістолет.
— Кинь! — не підвищуючи голосу, сказав Кейз-Ол. — Кинь!
Свайнова рука стрибала. Дуло пістолета виписувало вісімку. Але він з одчаєм приреченого таки натиснув на гачок.
Раніше ніж пролунав постріл, Кейз-Ол стрибнув убік. О, придалися ті гімнастичні вправи, на які трильйонер щодня, за суворим розкладом, витрачав три години! Такому стрибку позаздрив би не один з юнаків!
У наступну мить Кейз-Ол вихопив пістолет з рук Свайна і з насолодою вистрілив йому прямо в обличчя.
Чим ближче Айт знайомився з містером Кейз-Олом, тим зрозумілішим йому ставало, що ворог справді сильний. Вбити його можна. Але він не один. Не маючи нащадків по чоловічій лінії, він, однак, лишить по собі те «кейз-олове», що характеризує монійський капіталізм у його найвищій фазі.
За думками час збігав непомітно. Третя година ранку. Мей уже прокинулась. Треба нести їй сніданок.
Айт мимоволі сповільнив ходу, наближаючись до заповітних дверей. Як реагуватиме Мей на несподіваний подарунок? Викручуватиметься? Відмовлятиметься?..
Він не забув про небезпеку підслухування. Тільки йому дозволялося безборонно заходити до кабінету Кейз-Ола та торкатись електронного мозку колосальної кібернетичної злагоди. І ось тепер він вимкнув усі мікрофони і кіноапарати.
Мей лежала в самій пишній нічній сорочці, підклавши руки під голову, і тужно дивилася в стелю.
І те, що Мей сумувала, те, що вона не звернула на камердинера ніякої уваги, наповнило Айта теплим, щирим почуттям.
Айт поставив на тумбочку запломбовану скриньку зі сніданком і підійшов ближче.
— Міс, дозвольте вас привітати з десятиліттям!
— Спасибі, Псойс, — обізвалася вона байдуже, не повертаючи голови. — Дуже приємно, що хоч ти поцікавився, коли день мого народження.
— Міс, дозвольте запитати…
— Запитуй, Псойс.
— Ви знали… юнака на ім'я Айт?
Ані ворухнулася жодна рисочка на її обличчі. Не здригнувся голос.
— Знала, Псойс. Навіть кохала його. Він був смішний… і милий.
— Той Айт передав вам листа і просив вручити його саме сьогодні.
— Давай, Псойс… — вона ліниво простягла руку, взяла записку, прочитала її і зібгала. — Він утік з каторги?
— Не знаю, міс. Я зустрівся з ним у лікарні.
— Це дуже добре. Отже, я тепер уже нічого йому не винна.
І все. Жодної зацікавленості долею Айта, жодної зміни виразу очей.
Що це — гра? Чи, може, й справді Мей написала листа каторжникові БЦ-105, аби тільки підтримати його, віддати те, що вона була йому «винна»?
Айт постояв-постояв та й пішов. І знову перед ним з усією гостротою постало питання, хто така Мей: людина неймовірної сили волі, фанатичка, що в ім'я ідеї мовчки піде на найстрашніші тортури, чи звичайна обивателька, яку спокусили мільйони Кейз-Ола?
Серце вірило в перше.
Пізня передранкова година. Дайлерстоун спить тривожним, неміцним сном.
Його подих — потужне сопіння компресорів окраїнних заводів. Його пульс — глухе ритмічне гупання важенних молотів у ковальських цехах. Пливуть над ним випари — кам'яновугільний дим, бензиновий перегар, маргариновий чад, дух щойно спеченого хліба, запах дощу.
Палахкотять, мерехтять, кричать вогні незліченних реклам, пропонуючи все, що може побажати людина. Широко відчинено двері нічних магазинів, ресторанів, кабаре.
Коли маєш гроші — перед тобою простелеться весь Дайлерстоун. Ніхто не спинить, не запитає, де ти взяв дайлери — гроші не пахнуть! Тож хапай, уривай від життя все, що можеш. Он поглянь: різнобарвні світлові літери, що сплітаються в два слова — «Лотерея мільйонерів», деруться невидимими східцями все вище й вище, аж до велетенського вензеля на телевізійній башті палацу містера Кейз-Ола. Дванадцять щаблів — дванадцять поколінь династії Кейзів. Високо? Але ж і Кейз-Пірат почав з незначного — з пограбування власного дядька. Отже, крадь, грабуй, убивай! А коли не вдасться і обікраденим, пограбованим, убитим будеш ти — ремствуй сам на себе. Життя — сильному!
…На горішньому майданчику найвищого в світі хмарочоса стоїть Айт і, насупивши кошлаті брови, дивиться на шаленство вогнів рідного міста.
