старого паперу, застеляти ними корито преса, на дні мишачих очок я зустрів щось більше, ніж зоряне небо наді мною, у напівсні до мене прийшла мала циганка, поки прес тихо сунувся, наче гармоніка у руках гармоніста, я відсунув із ящика репродукцію Ієроніма Босха і обирав там у гніздечку, вистеленому святими картинами, книги, я обрав сторінку, де прусська королева Софія Шарлотта каже своїй служниці: «Не плач, щоби втамувати свою цікавість, я піду туди, щоб побачити речі, яких мене не міг навчити сам Ляйбніц, я йду за межу буття і нічого»… Прес дзвенів, і від натиску на червону кнопку стінка піднялася, я відкинув книжку й накидав повне корито, її тіло було обмащене маслом, вона була піддатлива, як лід, що починає танути, гігантський прес у Бубнах замінить десять таких пресів, на якому працюю я, про це гарно написав пан Сартр і ще краще пан Камю, блискучі корінці книг кокетують зі мною, на драбині стоїть старий у синьому плащі й білих черевиках, від швидкого руху крил піднявся пил, Ліндберґ перелетів океан. Я зупинив зелену кнопку й вистелив у кориті зі старого паперу таке гніздечко, я досі молодчина, нема чого соромитися, можу собою пишатися, як Сенека, входячи у ванну, так і я перекинув ногу і почекав, а потім важко перекинув і другу ногу, і згорнувся в клубочок, тільки спробувати, потім устав, натиснув зелену кнопку і згорнувся в гніздечку в кориті, серед старого паперу і кількох книг, я стискав міцно свого Новаліса, вклавши палець на його речення, яке мене завжди захоплювало, я солодко усміхався, бо став схожим на Марусю, на її ангела, і почав входити у світ, де мене ще ніколи не було, я тримався за книгу, на сторінках якої було написано «Кожен улюблений предмет — центр райського саду», і я, замість пакувати чистий папір десь під «Мелантріхом», як і Сенека, як і Сократ, обираю у своєму пресі, у своєму підвалі своє падіння, яке є підйомом, і хоча стінка преса вже притискає мені ноги до підборіддя й навіть далі, я не дозволю вигнати себе зі свого Раю, я у своєму склепі, звідки мене ніхто не може вигнати, ніхто не може мене перевести, кутик книги втиснувся мені під ребра, я застогнав, ніби через власні муки мусячи дізнатись останню правду, коли я вже під тиском стіни складався сам у себе, як дитячий складний ножик, у цей момент істини переді мною з’явилася мала циганка, я стою з нею на Окроугліку, а в небі літає наш змій, я міцно тримаю нитки, і моя циганка вже забирає цей клубок товстих ниток, вона сама, міцно стоїть на землі, розставивши ноги, щоб не полетіти в небеса, а потім ниткою посилає змієві записку на небо, і я останньої миті побачив, що на тій записці — моє лице. Я закричав: … — і розплющив очі, я дивився на себе, обома руками тримав оберемок фіалок, зірваних із корінням, я був увесь у землі, я тупо дивився на пісок, а коли підняв очі, переді мною у світлі натрієвої лампи стояли бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці, і, нахиливши голову, я бачив цих моїх двох циганок при параді, за ними серед дерев світилися неонові стрілки й циферблат на Новоміській вежі, бірюзово-зелена трусила мене і кричала: «Тату, боже милостивий, що ви тут робите?» Я сидів на лавці, простодушно усміхаючись, ні про що не пам’ятаючи, я нічого не чув, нічого не бачив, бо, мабуть, уже був у серці райського саду, тож не міг ані чути, ані бачити, як ці дві мої циганки, повісившись на двох циганів, у ритмі польки пронеслися крізь парк на Карловій площі зліва направо і зникли за поворотом посипаної піском стежки десь у густому гіллі.
2002 року у Франції у межах фестивалю
Довгі речення, де нові й нові думки нанизуються одна на одну, ніби намисто, чіпляючись за попередні. Багато імен, назв, посилань, ціла мережа людського знання. Поєднання непоєднуваного, дивакуватість і дивовижність, нестандартний погляд на, здавалося, давно відоме. Грабал пише інакше, «очуднюючи» дійсність, — і, цілком відповідно до формалістських теорій, така «очуднена» дійсність стає реальнішою за реальну.