височить аж до стелі двору. Тому мій начальник часом гаком пробиває старий папір і кричить до мене вниз із обличчям, брунатним від злості: «Гантю, де ти є? Заради господа, вже кинь ті книги й працюй! Двір завалений, а ти там унизу мрієш і їдеш з глузду!» І я біля підніжжя паперової гори скулююсь, як Адам у кущах, із книгою в руках розплющую перелякані очі в світ інший, ніж той, де я щойно був, бо коли зачитаюся, завжди потрапляю кудись-інде, в текст, і сам собі дивуюся, й винувато маю зізнатися, що й справді був уві сні, у кращому світі, у самому серці правди. По десять разів на день я дивуюсь, як міг так віддалитися сам від себе. Так, відчужений і зчужений, повертаюся з роботи, тихо й медитативно крокую вулицями, проходжу повз трамваї, машини й пішоходів у хмарі книг, які сьогодні знайшов, і несу собі додому в портфелі, так, замріяний, машинально переходжу на зелене, не врізаюся в стовпи чи в людей, просто крокую й тхну пивом і брудом, але усміхаюся, бо несу в портфелі книжки, від яких чекаю, що ввечері дізнаюся сам про себе щось таке, чого ще не знаю. От і крокую шумними вулицями, ніколи не переходжу на червоне, вмію ходити в підсвідомій несвідомості та в напівсні, підсвідомо натхненний, кожен пакунок, який я спресував цього дня, озивається в мені тихо і ще тихіше, і я просто фізично відчуваю, що це я — спресований пакунок книг, що і в мені горить контрольний вогник котла, контрольний язичок газового холодильника, малюсінький вічний вогник, куди я щодня підливаю масло думок, мимохіть вичитаних під час роботи з книг, які зараз несу в портфелі додому. Так я повертаюся, наче дім у вогні, наче хлів у вогні, світло життя походить із вогню, а вогонь — зі смерті дерева, ворожий жаль лишився на дні попелу, а я тридцять п’ять років пресую на гідравлічному пресі старий папір, мені лишилося п'ять років до пенсії, і моя машина вирушить туди разом зі мною, я її не залишу, я відкладаю, в мене є спеціальна ощадна книжка, тож ми підемо на пенсію разом, оскільки я цю машину викуплю в підприємства, заберу її додому, поставлю її в дядьковому садку серед дерев, і тільки тоді, там, у садку, робитиму по однісінькому пакунку щодня, але це буде міцний пакунок, пакунок-пам’ятник, артефакт, у цей пакунок я вкладу всі свої молодечі ілюзії, все, що я вмію, все, чого навчився за тридцять п’ять років на роботі й роботою, лиш на пенсії я робитиму це під враженням від моменту, натхненний, один пакунок щодня з книг, яких у мене вдома понад три тонни, це буде пакунок, якого я не соромитимусь, це буде пакунок, наперед намріяний, намедитований, а коли в корито преса я вкладатиму книги й старий папір, іще під час роботи, яка буде творенням у красі, в останню партію я досиплю конфетті й блискіток, щодня один спресований пакунок, а через рік у садку — виставка пакунків, виставка, під час якої кожен відвідувач зможе сам, але під моїм керівництвом, сам створити свій пакунок, коли плита преса від зеленої кнопки нагортає поперед себе і з велетенською силою розмелює і пресує старий папір, оздоблений книгами, квітками і ще тим сміттям, яке кожен собі несе, тож вразливий глядач матиме відчуття, ніби це він сам перевертається в моєму гідравлічному пресі. Я вже сиджу вдома в напівтемряві, сиджу на табуретці, голова моя падає, я аж торкаюся мокрими вустами колін і тільки так дрімаю. Іноді я в такій позі тонетівського стільця[4] сплю до самої півночі, а коли прокидаюсь і піднімаю голову — штани мокрі на колінах від слини, бо я згорнувся, зіщулився, ніби кошеня взимку, як дерево крісла-гойдалки, бо можу собі дозволити розкіш бути покинутим, хоч я ніколи й не буваю покинутий, я просто сам, щоб можна було жити в самоті, залюдненій думками, бо я — такий собі гордій нескінченності й вічності, а Нескінченність і Вічність, мабуть, залюблені в таких людей, як-от я.