Наші культурні сили починають уже себе виявляти. Прочитав учора в «Новій Раді» — так тепер зветься колишня єдина українська газета «Рада», що була закрита царським урядом з першого дня війни, — одного дописа. Кость Даниленко десь на Харківщині, на велелюдних селянських зборах, виголосив доповідь, його дуже вітали й ухвалили закласти українську автокефальну православну церкву.

Приємно. Може, це й буде початком того, що український народ позбудеться, нарешті, амбасадорів московського синоду в особах отців Василіїв та їм подібних.

А без заробітків так скрутно. Щодня бігаю по департаментах Української Центральної Ради.

— У нас всє мєста заняти…

І бачу й чую, що відповідає, чорнильна душа його, який-небудь банькатий ректор департаменту, — відповідає «через ять», по-московському; бачу, що лежить перед ним Грінченків словник, уже досить потріпаний. І складає він, директор департаменту, напевно вже третій день пріючи, складає папірця «В міністерство продовольчих справ». І твердих знаків не забуває. І «продовольчих» у нього тричі виправлено: спочатку було «годувальних», потім «годівних», «годівельних» і, нарешті «продовольственних»…

Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:

— Дайте якоїсь роботи… Революції потрібні культурні сили…

…витріщує очі:

— А чого ви сюди приїхали?!

Грюкаю міністрові народньої освіти дверима, і блукаю, блукаю по Києву в пошуках праці, бо дедалі скрутніше стає та скрутніше.

В день, коли дозрів у душі одчай, вирішую йти до війська. Принаймні, тепер до свого, українського війська…

Перед кабінетом Головного Отамана сидить, дуже пихою надутий ад’ютант. Відповідає, навіть поглядом не вшанувавши:

— Головний Отаман у справах особливого (хотів «особистого» сказати) порядку не приймають…

— Але ж я не в особистій (підкреслюю) справі: на вимогу представника Української Центральної Ради в Стокгольмі…

— Всьо равно не приймають!..

І договорити не дав.

Далі йти нікуди. Коло замкнулося. Тут і дверима не грюкнеш: військо.

Перебрався на Воздвиженську 57. Довгими, тривожними ночами (бо цілі довгі ночі безперестанку гримлять у місті й поза містом постріли) сиджу коло маленької гаснички-мриґалки, перебираю в пам’яті минулі дні й пишу оце, що тут написане.

Почалося повстання в київському арсеналі проти молодої Української Держави. З наказу Москви. Ніж у спину Українській Революції…

А чому не йдуть до Києва — боронити Українську Волю — потужні українські дивізії: Сірожупанна з Фрайштадту та Синьожупанні — з Німеччини?

Чи, може, це теж — «справа особливого порядку»?..

<p>В ТАРАСОВУ НІЧ</p>

Перший раз виставлено цю драматичну картину

в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).

З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.

(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.

Рівночасно прояснюється решта сцени: — ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.

Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).

Козак:

Перейти на страницу:

Похожие книги