Наші культурні сили починають уже себе виявляти. Прочитав учора в «Новій Раді» — так тепер зветься колишня єдина українська газета «Рада», що була закрита царським урядом з першого дня війни, — одного дописа. Кость Даниленко десь на Харківщині, на велелюдних селянських зборах, виголосив доповідь, його дуже вітали й ухвалили закласти українську автокефальну православну церкву.
Приємно. Може, це й буде початком того, що український народ позбудеться, нарешті, амбасадорів московського синоду в особах отців Василіїв та їм подібних.
А без заробітків так скрутно. Щодня бігаю по департаментах Української Центральної Ради.
— У нас всє мєста заняти…
І бачу й чую, що відповідає, чорнильна душа його, який-небудь банькатий ректор департаменту, — відповідає «через ять», по-московському; бачу, що лежить перед ним Грінченків словник, уже досить потріпаний. І складає він, директор департаменту, напевно вже третій день пріючи, складає папірця «В міністерство продовольчих справ». І твердих знаків не забуває. І «продовольчих» у нього тричі виправлено: спочатку було «годувальних», потім «годівних», «годівельних» і, нарешті «продовольственних»…
Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:
— Дайте якоїсь роботи… Революції потрібні культурні сили…
…витріщує очі:
— А чого ви сюди приїхали?!
Грюкаю міністрові народньої освіти дверима, і блукаю, блукаю по Києву в пошуках праці, бо дедалі скрутніше стає та скрутніше.
В день, коли дозрів у душі одчай, вирішую йти до війська. Принаймні, тепер до свого, українського війська…
Перед кабінетом Головного Отамана сидить, дуже пихою надутий ад’ютант. Відповідає, навіть поглядом не вшанувавши:
— Головний Отаман у справах особливого (хотів «особистого» сказати) порядку не приймають…
— Але ж я не в особистій (підкреслюю) справі: на вимогу представника Української Центральної Ради в Стокгольмі…
— Всьо равно не приймають!..
І договорити не дав.
Далі йти нікуди. Коло замкнулося. Тут і дверима не грюкнеш: військо.
Перебрався на Воздвиженську 57. Довгими, тривожними ночами (бо цілі довгі ночі безперестанку гримлять у місті й поза містом постріли) сиджу коло маленької гаснички-мриґалки, перебираю в пам’яті минулі дні й пишу оце, що тут написане.
Почалося повстання в київському арсеналі проти молодої Української Держави. З наказу Москви. Ніж у спину Українській Революції…
А чому не йдуть до Києва — боронити Українську Волю — потужні українські дивізії: Сірожупанна з Фрайштадту та Синьожупанні — з Німеччини?
Чи, може, це теж — «справа особливого порядку»?..
Перший раз виставлено цю драматичну картину
в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).
З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.
Козак:
