Темно скрізь… Тільки там — від якогось часуБілий хрест із пітьми виступає;Я Тому, Хто під ним — скарги всі понесу,В Його слова-розради спитаю.Коли діждемось ми, що вже буде не крукПеремогу співати,Але, з бою йдучи, вільний, гордий онукНа могили прийде спочивати?Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,Віщий, славний козаче;Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віківМаєш силу відчути, побачить.Коли білий Твій хрест по степах мовчазнихСяйвом думки одної розлється,В душах холопа, пана, сліпих і німихРівним полум’ям волі займеться?Коли світ розжене сон-кошмар віковий,Коли встануть нащадки прозріліІ не плач, тільки клич пролуна бойовий,Втішить наші кістки наболілі?Коли рідна земля — Україна вільнаВорогам і своїм — яничарамКрикне: «Геть!?»(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)
Голос:
«Незабаром!Іди, одпочинь, сивоусий борець,Лицарство утіш: скоро мукам кінець!»(Козак зникає).
(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і ґратована брама з замками. Над брамою величезний чорний російський орел. Вартує двоє салдатів. Могила з хрестом — у тіні).
1-й салдат:
«Слишіш, брат, ґаварят,Что в адну із весенніх ночейЗдесь нечістая бродіт,I прі свете какіх-то лучейНашу узніцу прочь-то виводіт, —Как би нам не прішлось…2-й салдат:
— А ти — бросьІ не згадуй проти ночі лиха;Адже ґрати міцні,А замки все стальні, —Встережем, дасть Бог, все буде тихо…(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).
Жінка:
«Третю сотню роківВід кайдан-ланцюгівТіло мліє моє, умліває;Чорний, хижий орелІз безцінних джерел,З мого серця, скарби випиває.Моїх діток-синівПід серпанками снівВ одяг рабства, льокейства вбирає;Сплять — не стогнуть вони,Нерозумні сини,В муках рабства, в занедбанім краї»…2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає):
«О, Боже мій! Що чую я?Мій рідний край, — земля моя,Земля батьків, дідів моїхВ руках чужих?»…Жінка (далі):
