<p>ПОЛОНЕНИМ</p>«Друзі невольники! В ніч РіздвянуКазку б я вам розповів чарівну,Щоб ви иа крилах легеньких їїВільно полинули в Рідні Краї…В рідні оселі, до білих хаток,До матерів, до жінок, до діток,Що, дожидаючи вас здалеки,Плачуть, безрадні, не дні — вже роки…Щоб, замість крику чужих вартових,Крізь навісний, густосплетений дріт,Вас колисав срібний дзенькотом сміхКинутих вами маленьких сиріт.Щоб усміхнулись і ви уночі,З рідними, з дітками в церкву йдучиСвято всесвітнє, надійне стрічать, —Матір Велику з Дитятком вітать.Хто б не були ви — на світі всьомуНам збудували однаку тюрму:Націй, релігій не час розрізнять —Аджеж однаково мусим страждать!Друзі, знесилені в праці тяжкій!Як вашим душам, потрібен спокій, —Так би хотів я в вінку казковімЦвіт забуття дати змученим їм…Друзі невольники! Сили нема…Казкою тішитись — мабуть дарма:Б’ють нас, гойдають голодні вітри —Бог нас не бачить, не чує згори.Там, — десь за дротом — життя клекотить,Хто ще живе — поспішається жить;Але не нам у тюрмі, в чужиніВ церквах засяють привітні огні, —Дзвони ударять гучні…Друзі невольники! В нїч РіздвянуЗ вами всіма я журливо зідхну, —Знову в серпанок жалю угорнусь,З тугою в небо прозоре звернусь,Як дзвони ударять гучні —Бога шукатиму,В Бога питатиму:Знає про нас Він чи ні?Переповнена заля реве і гримить оплесками, чути хлипання, навіть голосні, глибокі ридання.
Якийсь німецький композитор, в ранзі оберляйтенанта, переказували мені, на перекладені йому кимось слова цього вірша написав дуже зворушливу музику. Шкодую, що мені так і не пощастило її в своєму житті почути.
А після вечірки товариш Микола Лозовик заходить розчулений у барак, підходить. Бачу — щось йому хочеться хороше сказати, огинається.
— Ну, кажи, що?
— Та нічого… Все добре. Тільки оте «націй, релігій не розрізнять» — неправильно… Да…
— Не час розрізнять! Та ніч же Свята. Та Свято ж народження Найвищого Ідеалу Вселюдської Любови, Миколо…
Я знаю, що зауваження товариша Миколи — це наслідок глибокої націоналістичної роботи у фрайштадтському таборі. Я знаю, що товариш Микола глибоко вірить шановному професорові Ст.Смаль-Стоцькому, що справді треба читати не «німецькою», а «московською» блекотою, я знаю, що не мені, з глибоко в душі прихованою вірою в правдивість тверджень шановного професора, переконувати міцного й непохитного, як дуб, товариша Миколу Лозовика, я посилаю його лагідно під три чорти і, зворушений вечіркою, блаженно засинаю.
<p>ТАМ ДАЛЕКО ДЗВОНЯТЬ ДЗВОНИ…</p>А коли вдарила, вибухла в Петрограді революція, наше муравлище заворушилось, як справжнє муравлище.
Ті, що зідхали, хлипали й плакали на Різдвяний Вечір, сьогодні ревма-ревуть — потужно, погрозливо, після моєї деклямації:
«…Там, дмеко дзвонять дзвониВ тоні радісних пісень:Там тріщать криваві трони,Вчувши свій останній день.Ми — раби ще, бо за дротом?То ж дрібниці — скоро край!Аджеж там, за небозводом,Й нас чекає волі рай!Там, на рідному роздоллі,Хори радісних пісень…Друзі! Вгору прапор Волі!Привітаймо й ми цей день!Хай утіхою нам стане,Що такий величний часНе байдужими застанеІ в неволї нас!»Невимовні радощі, піднесення, бадьорість…
Заворушилися й наші професори, і ввесь Союз Визволення України.
Про революцію в Петрогра:ді, про те, що «петроградський гарнізон перейшов на сторону народу», знали ми вже другого березня.
