Невже завуч вирішив занедбати ворожнечу, яка почалася між ним і чорним?
— Петрос помітно пожвавішав, — несподівано повідомив містер Фокс. Здавалося, йому нелегко давалося визнання очевидного, не дивно, якщо врахувати, хто став причиною. — Ви знаєте, вчора він мені поклав у шухляду жабу.
— О?
— Так, — завуч безпомічно посміхнувся, — я, звичайно ж, пояснив йому, що це жорстоко по відношенню до тварини, і ми разом віднесли її в парк. Він сказав, що любить мене, — місіс Гемуль помітила, що на очах чоловіка виступили сльози, — і був такий щасливий.
Директор підійшла до колеги і обережно торкнулася його плеча. У кожного вчителя настає момент, коли його учень «іде геть»: починає жити своїм життям, проявляти інтереси, про які ти навіть не міг допустити. Іноді це важко прийняти.
— Петрос дуже талановитий. Він буде великим чарівником, якщо наважиться пройти ініціацію, але поки що він — маленький хлопчик і йому потрібен приклад для наслідування, провідна зірка. Схоже, що ми з вами на цю роль не підійшли.
Містер Фокс важко зітхнув.
— Сильний стержень, противага в астральному плані. Мені слід було здогадатися самому.
Місіс Гемуль полегшено посміхнулася:
— Все буде добре, ось побачите.
Хлопці прийняли ідею походу з наївним ентузіазмом. Все, самі винні! Лючик-то маленький був, а мене дядько Ґордон раз витягнув на природу, обіцяв провести Стежкою Відважних (є у нас така історична пам’ятка). Я чітко пам’ятаю, якими словами проклинав своїх довгоногих предків — більше підбити мене не таке дядькові не вдавалося, а без чорного мага нічна прогулянка Краухардом перетворювалися на крутий екстрим. Я резонно вважав, що, набігавшись горбами, дітки забудуть про мене надовго. Головне лише — самому не надірватися.
Збирати речі я доручив Лючикові, як найбільш розсудливому, а сам на цей раз пішов раніше — треба було купити всякі потрібні речі і взуття (те, що у мене було з собою, для довгої ходьби не годилося). Мені потрібно було пробігтися михандрівськими магазинами, ну а заодно заглянути в товариство захисту тварин — віддати лейтенанту папку і перевірити деякі теорії.
Начальник всього-всього, очікувано, був на місці. З моєю появою він закрив якийсь журнал (чи то читав, чи то писав) і піднявся назустріч:
— Добрий вечір, містере Тангор
Замість тиснути руку, я вручив йому папку і всівся у крісло для відвідувачів.
— Лейтенанте, а як у вас тут справи з криміналом?
Він знизав плечима:
— Ніяк.
— А раніше?
Його погляд затуманився:
Мій батько загинув при пограбування банку.
— Гм. І як вони збиралися звідси втекти?
— Без поняття.
А питання цікаве, враховуючи, що сюди лише на поїзді доберешся. Чи вони збиралися перти через степ на конях? Я з деяким зусиллям зосередився на справах:
— Статистику ведете?
— Звичайно!
Він сходив до шафи і приніс папку з річними звітами. Я хвилин десять шелестів папірчками.
— Дати зникнень білих?
Кларенс вийняв зі столу заповнений прізвищами листок.
— Ага. Значить, виходить, що десять років тому, після перших зникнень, ваш і так немічний кримінал зійшов на нуль. А потім почалися ці самогубства.
Лейтенант мовчки кивнув.
Я зосереджено перекопував у пам’яті гори матеріалів з загальної магії, які в нас намагалися запхати в Університеті. Прокляття, я ж алхіміком збирався бути! Мої знання теорії були дуже односторонніми.
— Здаюся. Не уявляю собі магічну дію, здатну викликати такий ефект.
— А я — уявляю, — тихо повідомив Кларенс.
Я з підозрою позирнув на лейтенанта.
— Тобто, ви помітили, що в околицях вашого містечка є якийсь дивний магічний фон, який відчутно давить на психіку?
— Це може помітити будь-хто, хто хоч раз виїжджав і повертався, просто білому важко виділити зовнішні причини своїх настроїв.
«Легко піддаються навіюванню»… Я торохнув кулаком по столу:
— Що ж ти одразу не сказав? Скільки часу втрачено!
— Сказати — що? Кинувся лейтенант. — У мене немає нічого, крім відчуттів! Ви повинні були самі зрозуміти.
Я закрив очі і став рахувати, до тридцяти п’яти.
— Карочє, що це? Тільки давай без натяків і ходіння навколо теми, часу обмаль.
Треба буде побити його, коли все закінчиться.
— В теорії, існує захисний ритуал, побічним ефектом якого є емоційний «відкат», який притлумлює агресію, — пояснив Кларенс, мою грубість він сприйняв на диво спокійно. — Потенційно він може стати смертельним, але я не уявляю собі білого, здатного виказати це заклинання на когось, крім себе. Дев’ять разів підряд.
— А я так особисто з такими зустрічався.
Правда, небіжчик Лоран зробив щось таке лише тричі, а тутешній його колега, очевидно, пішов на рекорд.
Я погрався в умі з цею конструкцією — «відкат», який притлумлює агресію — намагаючись оцінити масштаби його впливу на реальність. Хто ж знав, що мені знадобиться знання білої магії! Але те, що навіть Шерех від мене раптом відв’язався, наводило на погані думки — вплив ритуалу стирав з реальності якийсь дуже важливий її компонент.
— Ви уявляєте, чим це може закінчитися? — Він нервово кліпнув, значить уявляв, — І чому ж ви досі тут?
— А як же місто, люди?
Білий, що з нього візьмеш! В НЗАМПІС поліз, в герої хоче.
