Я вперше зрозумів, що не шкодую про те, що став магом. Це давало деяку свободу, чи що. Впевненість у майбутньому. Дурість же ж — мати Силу і не володіти нею, хіба ні? Тепер я би міг забити на все і вирушити в бездомні мандри просторами Інгерніки, не остерігаючись самотності і темряви, не турбуючись про засоби…
Знову вклинився незадоволений Шерех (якось аж скучно було без нього) і оголосив, що всі мої міркування — нісенітниці. Мені, відповідно до його поглядів, пора було діточок не розважати, а самому робити, і якщо вже спати на природі, то з фігуристою кобітою в одному спальнику.
З деяким спантеличенням я зрозумів, що нежитя цікавить секс. Він, розумієш, стужився за цим відчуттям. Просто… що це таке! Пішла геть, брудна хтива тварюко!
Шерех зі злорадством нагадав, що в такий час і в такому місці (вночі, коло звичайного багаття) у мене нема приводу викаблучуватися.
Тоді я зізнаюся в некромантії і закінчу життя на електричному стільці!
Шерех перелякано відступив, забившись в недоступні мені глибини свідомості і обурено транслюючи звідтам розпусні картинки. Господи, і де він такого нахапався? Чвертка вже на що любитель, але і він у себе такого не зберігає… Стільки народу боїться це чудовисько до гикавки, а в нього на умі лише вульгарщина! І що мені робити, коли у мене і справді з’явиться дівчина? Спати втрьох?
Вночі мені наснився Шерех у банці. Що характерно: банку чітко пам’ятаю, а як посадив його туди, згадати не можу.
Чи слід уточняти, що мої білі повернулися в інтернат героями? Втомлені, щасливі, з кишенями, набитими всяким сміттям (камінцями, дохлими жуками, минулорічними гадячими шкірками), вони бачили справжню лисицю і знайшли перо орла (що воно орлине — це я їм так сказав). Поверталися назад ми повільніше, але без довгих привалів, тому на місці були ще до обіду. По дорозі я натхненно брехав про Острів Короля, про свою роботу в «нагляді», про злобного начальника (нарешті!), котрий і є правдивий чорний маг, про кльове життя в місті Редстоні, котрому от лише з погодою не пощастило, а пацанята співчутливо охали і задавали сотні безґлуздих запитань. Ми спеціально заклали гак, щоби зайти через головні ворота, я здав дітей на руки Фоксові і полегшено зітхнув. Тем для обговорення їм стане мінімум на тиждень!
— Ви перебаламутили всю нашу школу, — зауважила місіс Гемуль, хоча невдоволеною вона не виглядала.
Ого, чекайте ще, що далі буде!
— Краще полагодьте огорожу, у вас в задній частині кілька секцій завалилося, — сердечно порадив я, — треба буде замкнути периметр, і не вийде.
Вона дуже серйозно мені подякувала. Лючик влаштував у сквері щось на кшталт мітингу (навіть старшокласники підтягнулися), Фокс потягнув Петрика митися, а я подумав про те, щоби лягти спати, але взяв себе в руки і вирушив до міста — надійшла пора зайнятися справами, знати про які діткам не обов’язково. Заодно Шереха розважимо!
Лейтенант знайшовся в офісі — підприємливий маг малював агітаційні плакати, орієнтуючись на ілюстрації в краухардських брошурах. Виходило навіть переконливіше, ніж оригінал. І що характерно: працює сам, такого, як він, ніякий «відкат» не бере.
— Контора, до зброї! — Оголосив я з порога. — Пішли докази збирати.
Він заметався офісом, як переляканий кролик.
— Завмри! У тебе фіри якоїсь нема на приміті? Вашу машину брати не можна, вона нас демаскує.
— У племінника бричка.
— Підходить! Бери і поїхали.
Кінь — не машина, запрягати — півгодини. До того моменту, коли незадоволений Альфред повернувся з екіпажом, Кларенс запхав до валізи цілу похідну лабораторію, від лýпи до спиртівки, причому, призначення половини предметів залишалося для мене таємницею. Ми залізли на сидіння і зробили вигляд, що все так, як має бути: брудний як свиня після дводенного походу чорний маг і солідний представник влади їдуть кудись разом у справах.
— Нам треба підібратися до інтернату з боку парку. Зможемо?
— Дороги там немає, але я спробую.
Кривий путівець стрімко видряпався на горби навколо озера, закрутився в петлю і зник посеред чистого степу, далі вся надія була лише на міцну вісь. Бричка підскакувала на горбиках, оминала чагарі, сліпо налітала на якісь ямини і каменюки у високій траві. Я тримав на колінах валізу, намагаючись якось амортизувати поштовхи і удари, не від альтруїзму, просто, інакше конем би довелося керувати мені.
— Ще далеко? — клацаючи зубами поцікавився Кларенс.
— Напарник нас зустріне.
— ???
— Керуй, давай!
Про наближення зомбі кінь знав найпершим — він тривожно захропів і почав кидатися з боку в бік.
— Все, приїхали. Прив’яжи скотину, далі пішки.
— Може поясните, в чому справа? — незадоволена буркнув білий (я повернув йому валізу).
Я зітхнув і спробував донести до провінційного поліцейського усю геніальну простоту мого плану.
