— Звірі вимирають через те, що люди розорюють поля і будують хати. Звірям потрібна природа, якщо їм не заважати, з ними все буде в порядку. Зрозуміло?
Всі якось несподівано заспокоїлися. Ну і добре. Головне, щоб діткам не забаглося раптом задати сакраментальне питання про смажене порося — на цю тему я спокійно говорити не можу, зате знаю масу анекдотів. Типу, одружився вегетаріанець на доньці м’ясника…
А не чи не може дебілізм бути результатом дії нашого «відкату»? З іншого боку, вчителі теж повинні думати, перед тим як щось сказати. Я вичепив брата з групи білих і повів гуляти в парк, на грані свідомості відчуваючи відсутність чогось важливого…
— А де Петрик?
Братик зітхнув:
— Містер Фокс не пускає його гуляти.
— Як це — не пускає? Розгубився я.
— Містер голос каже, що Петрик хворий, а Петрик написав записочку, що в нього нічого не болить, тільки ноги трохи ниють.
Ні хріна ж собі, вони вже записочками кидаються між собою, змовники малолітні! Піти полаятися з завучем, чи що? Якби я хотів взяти під крило цього ненормального хлопчика, то так, треба було би негайно кидатися в бій, але мені раптом стукнуло в голову, що якщо Петрик щезне з обрію, то забрати Лючика з Михандрова буде набагато простіше. Тому я вирішив діяти більш цивілізованими методами:
— А знаєш що? Підемо, побалакаємо з директрисою.
Місіс Гемуль була рада (!) мене бачити, але при цьому виглядала втомленою і задьорганою, а емоційний і фізичний стан мага міцно зв’язані між собою. На столі, ніби якимись чарами, з’явився жасминовий чай і кошик з фігурним печивом (Лючик почав копатися в ньому в пошуках «сонечок»). Вона зрозуміла одразу, про що ми намагалися запитатися.
— Це сумний інцидент, абсолютно недопустима ситуація, містер Фокс мене неприємно здивував. Скажу прямо, він дуже хворобливо відреагував на вашу появу, але я була певна, що він впорався зі своїми емоціями. І раптом…. Головне — абсолютно не мотивовано ж! Проблема в тому, що містер Фокс є офіційним опікуном Петроса. Він має повне право просто забрати з хлопчика геть з інтернату. Мені потрібен час, щоб знайти місіс Кормаліс і врегулювати це питання, на жаль, вона зараз не в Михандрові.
— Несподівано поїхала, так? — у мене животі неприємно замліло.
— Якраз перед святами, — кивнула місіс Гемуль, — я думаю, вона от-от повернеться.
Може і повернеться. Я був впевнений, що увага Кларенса і активність комісії приборкали маніяка, а якщо — ні? З іншого боку, таких складних співпадінь просто не буває.
— Я радий, що ви не пускаєте справи на самоплив.
Вона трохи збентежилася:
— У зв’язку з цим у мене прохання до вас обох.
Я уже зрозумів, куди вона хилить.
— Містере Тангор, чи могла би я вас попросити на деякий час утриматися від відвідання школи?
— Ти як, братику?
На фізіономії Лючика можна було побачити важку боротьбу між кількома взаємовиключними бажаннями:
— Якщо так потрібно для Петрика… А надовго?
— Всього на пару днів, — заспокоїла його місіс Гемуль.
— Тільки врахуйте, я тут до кінця свят, не довше, — попередив є
— Не тривожтеся, ми розв’яжемо це непорозуміння максимально швидко.
— Добре. Тоді я завтра зателефоную.
Ми допили чай і розпрощалися з місіс Гемуль.
Лючик провів мене до брами, ми трохи посиділи в сквері. Я остаточно прийшов до висновку, що не залишу брата в Михандрові, наодинці з закляттям і психованими вчителями. Хай права опіки у мене немає, але це я плачу за навчання, і дідько його візьми, якщо Джо нічого не зробить так, як мені треба.
— Я тобі серйозно кажу, подумай над тим, щоби змінити школу. Редстон — велике місто, купа розваг, зоопарк є.
— А якщо так всюди? — печально спитав Лючик
— Ні, тут без сумніву якась патологія.
— І що ж, по-вашому, в нашій школі неправильно? — Фокс був тут як тут.
Виглядав завуч бадьоро, ніякі сумніви його не мучили. Він ніби поспішав виштовхати мене за ворота і нависав над Лючиком настільки хазяйновито, що я його чуть прокляттям не довбанув. Ну, ти в мене зараз потанцюєш.
— Наприклад — ви. Нормальний вчитель не стане брехати в очі учням.
Він аж розгубився:
— Я ніколи…
— Третього дня, Милошеві? Навіщо ви набрехали йому, що його кіт буде з ним завжди? Ніби ви не знаєте, скільки живуть кішки, а скільки — люди!
Він був вражений, не інакше, думав, що я тут ходжу і нічого навколо себе не бачу і не чую.
— Я повинен був сказати хлопчикові, що його пухнастий друг помре у нього на руках? — м’яко посміхнувся Фокс, впоравшись зі здивуванням.
— Ви повинні були сказати хлопчикові, що кошенятко придумане для того не для його розваг. Кошеня хоче гуляти дахами, любити кішок і сцяти під кріслом, очікувати від нього чогось, що не відповідає його природі — егоїзм, а вимагати безсмертя — некромантія чистої води. Ви пропонуєте виховувати з Милоша некроманта?
Фокс аж зблід:
— Зомбі — це вже скорше ваша парафія, — майже прошипів він.
— Так, я їх роблю, але я можу їх і знищувати, а у Милоша в кращому випадку вийде тільки перша частина. Щоб хлопець буде робити, коли зрозуміє, що труп, який раптом ожив, це вже не його улюбленець?
