Знайти Сема було неважко — у вівторок ввечері засідав історичний клуб, а дрібний гном був одним із його завсідників. Пригадую, взнавши про це, я став регулярно ходити на їх збори і жорстоко критикувати його доповіді (сам винен, нíчого зачитувати вголос такі шизофренічні тексти), а щоб громадськість не сприйняла мене неправильно, довелося самому зробити там виступ — про Білий Халак, з ілюстраціями і викладками з теорії білої (!) магії. Я вкрутив у доповідь фразу про булку і родзинки і заробив на цьому купу поваги.
Клуб засідав після закінчення занять в одній з головних лекційних зал, мене впізнали, навіть раді були бачити. Темою сьогоднішніх дебатів було правління короля Ґірейна — короткий період розквіту інквізиції, який пізніше дорого обійшовся Інгерніці. Першокурсниця з факультету фармацевтики викладала сильно спрощену версію подій і щиро не розуміла, як це ідею добра можна перетворити на зло (дівчинка була з білих). Я краєм ока спостерігав за Семом — малий гном був напружений більше ніж звичайно і майже не слухав доповідь. Тоді нащо він прийшов? Виявилося — нінащо. Лиш тільки почалася дискусія, Сем встав і попрямував до дверей. Мені залишалося лише вирішити, де зручніше його перехопити. Варіантів було два: чоловічий туалет у правому кінці коридору і кладовка в лівому (її двері я завбачливо відімкнув). Якщо з’являться свідки, доведеться йти за ним на вулицю, а там народу ще більше…
Сем повернув наліво. Як тільки нещасний порівнявся з непримітними дверцятами, я різко його догнав із схопив за плечі. Зі страху він навіть не пручався.
— Привіт! — скориставшись нервовим ступором, я запхав його в кладовку і закрив двері. Бідолаха придушено попискував. — Я хочу знати, що сталося з нашим спільним знайомим, прямо зараз.
— Не розумію, про що ви!
А очиці-то забігали. Я посміхнувся йому, лагідно-лагідно. Тьмяна лампочка не дозволяла зовсім точно визначити колір його лиця, але мені здалося, що воно позеленіло.
— А вони попередили тебе, що чорному магу збрехати неможливо? — ці довірливі, муркотливі інтонації вдаються мені краще за все. — Я маю на увазі,
Ну, двічі — точно неможливо. Сем спробував заховатися за шваброю, і це у нього майже вийшло. Це ще що! Він у мене від чорних магів сахатися буде до кінця своїх днів, і при цьому гадити рідким в штани.
— Де він?
— Я нічого не знаю!
А і справді — не знає, ніхто не стане розповідати дрібній сошці про такі серйозні справи. Однак у мене були деякі ідеї з цього приводу. Я дуже зловісно посміхнувся:
— Ти гадаєш, мені потрібні твої одкровення? У тебе буде можливість зрозуміти, наскільки далекі нав’язані тобі ідеї від реальності. Сьогодні ж, вже до кінця дня, я поверну Рона додому, а в тебе буде шанс подумати, чи готовий ти кинути виклик стихії, яка терпить тебе чисто через свою поблажливість
Ось так! Я залишив його в спантеличеному стані у підсобці, вже не знаю, обісцявся він, чи ні.
Ні, все-таки недаремно капрал возюкав мене мордою по підлозі — якийсь недорізаний герой серед моїх рідних точно затесався. Інакше, звідки цей дурний шал? З усього виходило, що Рон попав у халепу, причому, з власної дурості. То так йому і треба! Чи маю я втручатися в його конфлікт з Чудесниками? (Те, що тут замішані вони — до ворожки не ходи, малий Сем мені з першого погляду не сподобався.) Шепнути, кому треба, і нехай «нагляд» з ними розбирається. З іншого боку, невже я пропущу таку картину: «Чвертці начистили рило!» Тим більше, що знайти Рона мені і справді не складно, інша справа, що для цього мені доведеться вкотре переступити через власну гордість, добре, хоч свідків не буде.
Я закинув вудочку туди, де звичайно мешкав Шерех. «Вилазь, страховисько!» Не виходить, образився. «Обіцяю не лякати, я сьогодні добрий.» Здається, намагається зметикувати, що може вициганити з мене у обмін на послугу. «Значить так, пропоную вперше і востаннє: допоможеш знайти Рона — я тебе вибачу і більше шпиняти не буду. Подальші стосунки будуть залежати від твоєї поведінки. Відмовишся — картай себе сам, краще тоді тобі забути про мене.» Не знаю, що з мого виступу Шерех зрозумів, але вибір я намагався зазначити дуже чітко. В моїй свідомості з’явилася невиразна картинка. Звичайно, нежить не мав очей, тому бачити міг лише дуже умовно, представлене зображення було до певної мір, реконструкцією, і виглядати те місце могло зовсім інакше. Але орієнтири були. Знову — ріка, знову — склади. «Цей берег чи інший?» — Інший. — «Вище, чи нижче за течією?» — Нижче. Я спробував воскресити в пам’яті карту міста і передмість. — «Перед сміттєвим причалом чи після?» — Перед.
Ну от, просто, як два пальці.
